Всеукраїнське об'єднання "ВОЛЯ" - Офіційний сайт.

                   СВЯТО У ЛЕГЕДЗИНОМУ

10 листопада 1920 року на майдані Легедзинської церкви великомучениці Параскеви було занадто людно, навіть для такого свята як сільський храм. Основні групи «празникових» уже підтягнулися і тепер збуджено щось обговорювали. Старші дядьки курили самокрутки, слухали запальні балачки молодих, поглядаючи на валки возів, наповнених боронами. Знизу, від Попівського ставка, заграв оркестр. – Таляни!, - гукнув хтось. Колона з сусіднього села Тальянок підходила до церкви з прапором і музикою.
     Уже за кілька годин біля тисячі людей виставлятимуть рядами борони, маскуючи їх осіннім бур’яном, сільські отамани готуватимуть до бою людей, перевіряючи їхню зброю – вила, рушниці. Легедзинський дяк за зброю мав сапу. По флангах ставили «Льюіси» – кулемети із села та привезені вишнопільськими «дерещуками». Були тут ще «гості» з Косенівки, Зеленькова, Камянечого, Рогів.
       Так, за селом Легедзине, по Уманському шляху, як тоді казали – на Дзюбанці, почався збройний виступ місцевого підпілля Української Народної Республіки проти частин червоних кіннотників, які рухалися на Звенигородку. Саме у ці дні Червона Армія прорвала кримську оборону російської Білої гвардії, відчувши себе «на коні». Загрожував їй тепер хіба що Петлюра, який з Поділля намагався прорватися на Центральну Україну і чекав на хвилю сільських повстань, які могли змести більшовиків з їхньою продрозверсткою, грабунками і чекістськими «зачистками».
            Перша кінна лава котовців «нарвалася» на борони і кулемети повстанців. Друга, розвернувшись, відійшла на Дубину, і, дочекавшись підмоги, випустила перед себе кілька тачанок, які під дядьківськими пострілами, на шаленій швидкості розвернулись і хвилями пустили черги з важких кулеметів. За ними пішла кіннота. Хтось з коліна до останнього відстрілювався, чи калічив вилами ворога. Хтось, не витримавши нерівного бою, втікав до села. Серед повсталих було багато жінок і підлітків.
        Зайшовши до села, червоні почали розправу: страчували впійманих повстанців, зачинили в приміщенні школи сотню молодих селян –заручників, яких пообіцяли відпустити в обмін на «льюїси», інакше –розстріляють. Спалили в Легедзиному і Тальянках по десять садиб найактивніших організаторів виступу. За спогадами, у цей день,

на Параски, загинуло до сотні селян.
        Час, у вимірі людському, і є історією. Він проходить, події забуваються, і навіть втрачаються для наступних поколінь назавжди, наступає певна амнезія – провали в історичній пам’яті. Пам’ятаймо все. І добре і погане: переляк наших прадідів, коли в їхніх дітей відбирали останній шматок хліба і вони мовчки, як худоба, помирали, і шалене геройство в агонії, коли з боронами без страху кидалися під леза шабель і ворожі кулі: за себе, за своїх сусідів і за Україну, яка ось-ось, вперше за сотні років, мала стати самостійною державою.
         90 років по тому, в Легедзиному і навколишніх селах, правнуки повсталих вшановують пам’ять своїх прадідів”.

                            © Владислав Чабанюк, 2010.

     Пам’ятний знак – це Дерево Роду на чотири сторони Світу. Дерево Роду охороняють залізні борони – зброя учасників легедзинського повстання 1920 року. Такі борони селяни, які боролись за свої родини і землю, використали як зброю, і затримали червоних кіннотників бригади Котовського.
    Ідея встановити пам'ятний знак героям належить легедзинській громаді та Громадській ініціативі "Толока Легедзине". Автори пам”ятника - художники Микола Теліженко, Юрій Олійник, архітектор Василь Дмитренко. Матеріал - вапняк (інкерманський).
      Запрошення відвідати церемонію відкриття ми отримали від нашого доброго товариша, художника, скульптора Миколи Матвійовича Теліженка.
            На церемонію відкриття з”їхались численні делегації з різних куточків України. Була присутня і численна громада мешканців села. Серед присутніх гостей нам зустрілись і такі публічні люди, як Народний депутат України Олесь Доній, історик Олександр Палій, лідер рок-гурту „Тартак” Сашко Положинський,  казкар-лірник, учасник київського гурту «Вій», сценарист, актор, телеведучий Сашко Лірник, голова історичного клубу „Холодний Яр” Роман Коваль, Голова Виконкому УНА-УНСО Руслан Зайченко, директор заповідника „Трипільська культура” Владислав Чабанюк, письменник Василь Шкляр та інші відомі особистості.
    На заході виступили різні мистецькі гурти, кобзарі Тарас Силенко та Михайло Коваль.

Тож, пропонуємо вам декілька цікавих інтервью від цікавих людей, яких ми зустріли в Легедзиному, фотозвіт і до Дня Української Мови, статтю  мовознавця Валерія Левковича Маснюка.

            ____________________________________________

                       КОМУ ДВІЙКА З МОВИ?

Останні вибори до місцевих рад уже стали надбанням історії. Переглядаю протоколи дільничої виборчої комісії з мокрими печатками й скрушно зітхаю: „Боже, які ж ми безграмотні!” А може, не ми, а Центрвиборчком, який, очевидно, благословив до друку бланки цих протоколів?
      Найперше в око впало „Підписано членами дільничої виборчої комісії”. І відразу напросилось сороміцьке запитання: „Та хіба ж на  дільниці ручок не було?”
      Розгортаю „Рідну мову” для 7 класу О.Глазової та Ю.Кузнецова на ст. 146: „Невідмінювані дієслівні форми на –но, -то є головними членами (присудками) в односкладних реченнях: Весь світ даровано людині...
      При таких дієслівних формах не вживають орудного відмінка іменників, який називає виконання дії. Вони вказують на результат дії: У хаті прибрано, мов на Великдень.
     Отже, це має знати навіть учень 7 класу, а високоосвічені пани та пані й поготів. На жаль, не знають. Тому й далі читаю: „Цей протокол складено дільничою виборчою комісією”. І знову синтаксична конструкція бездумно скалькована з російської. Бо ж українською має бути так: „Цей протокол склала дільнича виборча комісія”. Або ось: „Невикористані виборчі бюлетені погашаються дільничою виборчою комісією...” замість „Невикористані виборчі бюлетені погашає дільнича виборча комісія”.
     Ще далі замість „під час підрахунку” необачно надруковано „при підрахунку”. А фразу „при заповненні яких виборець припустився помилки” освічений українець сформулював би так: „...заповнюючи які (під час заповнення яких), виборець припустився помилки”. А ще авторам протокольних бланків годилося б знати, що, на відміну від російської мови, в українській знаходиться лиш те, що губиться. Отже, слова „ бюлетені, що знаходяться у ... скриньках” слід розуміти так, що вони загубились (були викрадені), а тепер потроху знаходяться? І де? В скриньці!
       Автори згаданих бланків, якщо вже вони соромляться читати шкільні підручники, рекомендуємо передплатити й читати газету „Всеукраїнське об”єднання „Свобода”. Ще в грудневому числі цієї газети за 2009 рік відомий мовознавець Ірина Фаріон розповіла про „синтаксичні дивогляди”: „Стрічку перерізано Литвином” (так ніби ножиць не було), „підписано членами „Нашої України” (там членів щоразу менше – то до Яценюка кинулися, то до Януковича), „затверджено головою” (дерев”яна голова – все витримає).
      І далі: „А один горе-видавець у Львові навіть від мене вимагав, щоб я у книжці своїй написала „рекомендовано вченою радою”, бо його радянські мізки не сприймають форми „вчена рада рекомендувала”.
       Прочитали б ці рядки „притиколотворці” взимку, гляди й не набрали б у халяви восени.
      І все ж, хто винен у тому, що маємо, що мова втратила свою українскість і вагу? Адже ляпи в протоколах дільничих комісій не перші й не єдині. Мали їх досить-передосить і раніше, навіть у Конституції України!
     Кількасот років Україна була в складі Московії (Росії, СССР). Змінювалась назва країни, державний устрій, але не змінювалась ординська суть Москви. Кілька століть вона нищила нашу культуру, звичаї, віру, мову. Нищила, калічила, ховала, забороняла Рідне Слово, самих носіїв Слова змушувала покидати рідну землю або ж нищила їх фізично й духовно
     Україну заполонили мільйони приходьків. Було налагоджено і ввімкнено потужний великодержавний ідеологічний механізм, який продукував з українців яничарів і перевертнів. Підступністю, силою й неправдою насаджувано язык.
     А тепер „старший брат”, лицемір і фарисей, разом з мільйонною п”ятою колоною „захищає” (від кого?!) русскій язик. Але ж ясно, як Божий день, що захисту в Україні сьогодні найбільше потребує державна мова. Цього ніяк не хочуть зрозуміти ні Президент, ні Верховна Рада (принаймні її більшість), ні Уряд. Вони просто байдужі.
    То захистімо ми, прості українці, свідомі росіяни, представники всіх народів, що живуть в Україні! Героям слава! Слава нашій прадавній і багатющій солодкозвучній, вічній і незнищенній МОВІ!
                                                                                                                            Валерій Маснюк, один голос з електорату.

Інтерв'ю з Олесем Донієм -

Народним депутатом і лідером мистецького руху "Остання Барикада"

Олександр Палій - історик

-Ви на Черкащині. Чому саме тут?

По-перше, тому що саме тут відбувається відзначення одного з повстань, яке відбулося  на Черкащині. А крім того, я сам родом зі Звенигородки, тобто я Черкащанин.
Сьогодні 7 листопада. Це для Вас щось значить?
Пам'ятаю, що в школі ми в цей день шикувалися в колони і йшли повз трибуни. Хтось ніс червоний прапор, хтось дулю в кишені. В останні роки свого існування радянський режим настільки розклався, що люди вже у відкриту показували своє відношення. А у нас у школі в один із останніх відзначень цієї дати, 7-го листопада, собаці прив”язали червоні піонерські краватки й пустили її зі сміхом. Тому для мене, як для людини, яка виховувалась саме в останні роки тієї влади, на згадку спадають саме оті комічні моменти, пов”язані з тими подіями.

Тиждень тому відбулися вибори до місцевих рад. Які Ваші думки з цього приводу?

По-перше, Партією регіонів було сказано, що вони не здійснювали системних фальсифікацій. Я з цим згоден. Вони здійснювали не системні, а тотальні фальсифікації. Тобто, реально, ПР отримали 20-25%, а не 35-36%, про  вони нам і собі намалювали. У багатьох місцях навіть не відбувались підрахунки. Якщо ви зараз в інтернеті на Ютубі наберете „Вибори в Луганську”, чи „Вибори в Одесі” в інших містах, ви побачите дуже цікаві речі. В комісіях ніхто нічого не рахує. Побачите, як тітонька рве протокол і малює на колінах ті цифри, які потрібно, фальсифікуючи. Все це зафіксовано в прямому ефірі. Вони відчувають повну безкарність. Це свідчить про те, що ПР є хронічним фальсифікатором. Але, там де була досить сер”йозна підтримка опозиції, там ПР не змогла взяти достатню кількість голосів. Звідси висновок, що вони завдяки своїм технологіям можуть зфальсифікувати 10-15%. Тобто, якщо 80-100% населення буде проти їх, то у них нічого не вийде.

Як підняти суспільство?

Суспільство повинно показати, в чому воно зацікавлене. Нинішня влада діє в інтересах невеличкої кількості людей, яких вона  обслуговує. Тобто, це кілька десятків тисяч людей, які п”ють соки з нашої України. Я думаю, що це треба показувати і донеччанам, і луганчанам. Ви знаєте, на цих виборах що цікаво, що Донецька область втрачає роль такого собі бастіону ПР. Дивіться, у Донецьку на вибори прийшли чуть не 30% виборців. І в останні 2 години було явку підтягнуто до 50%. Якщо вони тепер змушені фальсифікувати у своєму електоральному ядрі, це свідчить, що ситуація для них кепська. Аналогічна ситуація і в Криму, коли 11% голосує проти всіх. І от ми бачимо з одного боку розповзання цієї хвороби по всій країні, а з іншого боку, зародки виліковування цієї хвороби навіть у тих місцях, звідки ця хвороба починалась.

Сашко Лірник - музикант, гурт (Вій)

Ваша оцінка діям нинішньої влади по
введенню другої державної мови?

Відповідь проста: Ця влада є
неукраїнською,а скоріше окупаційною,
тому і всі її дії і ініціативи слід
розглядати через призму цього факту.

Ми ж не коментуємо накази гауляйтера
України Еріка Коха під час фашистської
окупації?
З ними все ясно.
Так і тут - немає чого нам чекати
від цієї "влади".
Ця "влада" озвучує і втілює бажання
кремлівських гебістів по аншлюсу України.

Сашко Положинський - лідер гурту Тартак

-Ми Вас часто бачимо на Черкащині. Чому Ви їздите? Що бачите? Чому саме тут?
-Вам розповідати про ті випадки, коли ви мене бачите, чи чому я взагалі буваю на Черкащині? (сміється) Мені подобається Черкащина. Я взагалі багато їжджу по Україні і в тому числі Черкащину відвідую. Ну, тут в принципі, куди не ткни в Черкаську землю, вона не тільки прекрасна, а й всюди має свою захоплюючу історію. Фактично вся історія України проходить через Черкащину.  Черкащина ніби знаходиться на перетині історичних шляхів і саме через це я особливо часто буваю на Черкащині. Та й зрештою, живучи в Києві, куди б ти не поїхав, на Запоріжжя, на Дніпропетровщину, на Донеччину, все-одно будеш їхати повз Черкащину.
-Тиждень тому відбулися вибори до місцевих рад. Які Ваші враження? Що Ви думаєте з цього приводу?
А що, враження очікувані. В принципі мене нічого не дивує. Але певною мірою мене це навіть тішить, тому що нас силою обставин, чи силою чиєїсь волі приводять до ситуації „пан або пропав”. Я вважаю, що для сучасної України це єдина ситуація, яка може вирішити її пордальше майбутнє. Якщо українці нарешті не прийдуть до тієї точки, в якій вони мають робити вибір: чи бути Україні незалежній, справжній Українській Державі, державі сучасній, потужній, прогресивній, чи лишатися чиїмось придатком, якимось напівколоніальним, напівприватновласницьким шматом. То я думаю, що, якщо українці ось цей вибір не зроблять, то така ситуація, яка останні 20 років в Україні є (адже ми є не  зовсім, чи й  зовсім не Українською державою), може затягнутися на цілі століття. І так і будемо собі будувати трипільські хатки, відкривати пам”ятники, проводити  якісь етнічні фестивалі, але далі цього України не існуватиме. Це буде держава, яка працюватиме на інтереси якихось конкретних сил, крнкретних осіб, а народ України бідуватиме, буде думати, як вижити.
-Тобто, Ви думаєте, що час настав?
-Ні, час не настав, але така ситуація, яка зараз склалася, якраз нас веде до того часу. Принаймні, мені так здається. Я можу помилятися, я не фахівець, не політолог, не історик, але от моє громадянське відчуття, що рано чи пізно цей вибір нам доведеться робити і це буде досить скоро.
-А як здобути цю незалежність?
- Здобути незалежність можна тільки одним шляхом. Всі псевдодемократичні способи, про які нам розказують, не відповідають своїй назві – ні виборча система, яка зараз існує в Україні, що сама влада – вона зовсім не є демократичною. Вона є олігархічною. Фактично, демократії, як влади народу, не існує. І, поки народ не захоче цю владу собі взяти, ніхто йому її не віддасть. А отимати цю владу можна лише якимось масовими виступами революційного характеру. Думаю, іншого вибору не має.
    З іншого боку, дуже показовою є та подія, якій присвячене сьогоднішнє відкриття пам”ятника. Пам”ятник на честь селянського повстання, яке відбулося в 1920 році. Але ж ще у 1918 році це повстання не відбулося. Адже у 1918-1919 р.р. тут якраз, в околицях цього села проходив українсько-большевицький фронт. Армія УНР, страждаючи від тифу, від нестачі постачання, в тому числі, від нестачі добровольців, які мали б приставати до українського війська, стримувала з одного боку навалу денікінської армії, з іншого боку – большевицької армії. І чомусь оті 1000 селян, які виступили у 1920 році, у 1919-му не захотіли приєднатися до армії УНР. З іншого боку, якби у 1919 році кожне українське село дало б навіть не  тисячу, а сотню вишколених, озброєних  в імперіалістичній російській армії, вояків, котрі чекали й сподівалися, що їх лиха доля обійде, а не обійшла – порубали їх на капусту, то історія пішла б в іншому напрямку. І сьогодні ми б відкривали зовсім інший пам”ятник.
-Якщо б стався масовий антивладний виступ, Ви були б у ньому?
Залежить від того, якого характеру це був би виступ, чого б цей виступ домагався. Будь-який масовий виступ має в собі і деструктивне і конструктивне начало. Так от все залежить від того, скільки буде конструктивного.
-Останнє: сьогодні 7 листопада. Цей день для Вас щось значить?
Для мене він значить тільки те, що, завдяки існуванню цього дня, мені довелося народитися і якусь частину життя прожити в країні,яка називалася радянський Союз. З одного боку, це дало мені можливість щось у цьому житті зрозуміти, багато чому навчитися і усвідомити себе українцем. Тому що я відчув цю різницю на власному життєвому досвіді, на власній шкірі. А з іншого боку, це і величезна трагічна дата в історії українського народу. Цей день привів до десятків мільйонів смертей.

Руслан Зайченко - УНА-УНСО

-Чому Ви сьогодні на Черкащині, у Легедзиному?
    - Тому що пам”ятник мій тесть створив, тож я й приїхав на його відкриття.
     - Сьогодні 7 листопада. Цей день для Вас щось значить?
   - Взагалі-то  мене й дід і бабця виховували, і батьки виховували, дай їм Бог здоров'я. Дід наголошував, що комуністи – бандити і від цього червонів мій батько, який був комуністом. А дід казав: „А що, я неправду кажу?” Як став я вже більш-менш свідомий, став розуміти, що це – трагедія українського народу. Те, що пам'ятник відкривається саме 7-го листопада, співпало, з ким не буває. А те, що зробили святу й велику справу, дай Бог, щоб він стояв. Ті, хто сповідує реінкарнацію душ, кажуть, що людина, яка праведно жила,яка правильно себе серед людей вела, а особливо та, яка поклала своє життя за свою землю, то вона вертається у наступному житті на цю землю і можливо навіть у тіла своїх нащадків. Є такі випадки, чули мабуть: „ А, я бачив його у сусідньому селі?” А село за 7 кілометрів. Тобто, людина вертається сюди. Я думаю, що ті хлопці, які загинули тут, вони повернулися. Тут якраз і солярний знак їм гарно видно (пам”ятник зверху прикрашає т.зв. Солярний (сонячний) знак – ред.) От вони зараз дивляться й посміхаються. Це для них зробили „посадочну площадку”, щоб вони сюди прилітали. А щодо борон, якими прикрашено пам”ятник, то їх використовували ще селяни під час пацифікації задовго до революції й громадянської війни. Стосовно бригади Котовського, то це була „брігада” в нинішньому розумінні цього слова. Адже найжорстокіший єврейський погром на Україні вчинила саме бригада Котовського. Ні петлюрівці, ні червоні, які тут достатньо лютували, а саме бригада Котовського.
-Тиждень тому відбулись вибори до місцевих рад. Які Ваші думки?
Взагалі то те, що я й раніш казав. Гадаю, що багато міст і містесок на Донеччині обезлюдніли, бо усі кадри перебрались сюди. Тепер вони тут дуже успішно будуть українізуватися. Ну й слава Богу. А те, що ми провели певну частину наших товаришів як по Східній, так і по Західній Україні, у місцеві ради, це добре. Вони будуть працювати на користь Україні.