Всеукраїнське об'єднання "ВОЛЯ" - Офіційний сайт.

  УКРАЇНСЬКА ЧЕРКАЩИНА. ЛЮДИ Й ПОГЛЯДИ. 

 Черкащина разом з усією Україною увійшла

до весни 2010-року. Весна завжди у людях 

пробуджувала радість: пробудження природи, 

цвітіння, сонце... Одним словом – поява

нового в нашому житті.    І яки

ми ж новинами 

порадувала нас, черкащан, ця весна? 

Новин багато: і прихід до влади нового 

Президента (не до ночі пом”янутого!),

 і зміна обласної адміністрації, і пишне 

святкування 65-ї річниці капітуляції 

Німеччини в ІІ світовій війні - з рядженими (та не з простими, а з міських

 високопосадовців) , салютами, „градами” й танками, які мають відношення скоріш до Празької весни 1968-го, 

ніж до Берлінської 1945-го. 
   Та ж запропоную я уявно проїхатися  розбитими міськими вулицями (ні, не повоєнними, а сьогоднішніми), 

з наваленими по узбіччям купами зловонного сміття і розібратися із тими нашими місцевими новинами, які 

постійно-щоденно на нас ллються. 
    Із останніх новин найбільш вражають кадрові призначення нової влади. Так, наприклад нам сталовідомо, 

що нинішній керівник Черкаського обласного управління внутрішніх справ Валерій Дерновий був засудженим 

у кримінальній справі, що автоматично мало би зачинити перед ним двері міліції назавжди 

(http://www.pro-vincia.com.ua/news-h-5835.html). 
  Не радісна новина чекає й на числених вболівальників ФК „Дніпро”  (Черкаси), бо, як заявив губернатор 

С.Тулуб, „перед владою, і перед суспільством зараз стоять набагато серйозніші виклики им відродження 

футбольних клубів. Нам треба виконувати програмні принципи президента по відродженню економіки і 

поліпшенню життя громадян вже сьогодні.» (http://www.pro-vincia.com.ua/news-h-5868.html)

 А про поліпшення нашого життя „вже сьогодні” ми дізнаємося з нещодавно прийнятого бюджету Черкас: 

у черкаському бюджеті "дірка" на десятки мільйонів. Про це повідомив  „Прес-центр” 

(http://pres-centr.ck.ua/tape/14756/). 
  Та найболючішою для нас новиною є загроза введення в Україні другої державної мови.І, хоча, губернатор

Черкащини й заявив, що в його області російськамова не буде регіональною 

(http://vidgolos.com/25226-cherkaskij-gubernator-zayaviv-shho-v-jogo-oblasti.html),та його більш впливовий колега 

депутат-регіонал Вадим Колесніченко називав Черкаську областьсеред інших, де повинна бути введена 

російська мова як регіональна. "Після прийняття законопроекту російська мова буде активніше представлена 

в Криму,Харківській, Херсонській, Запорізькій, Одеській, Черкаській, Чернівецькій та Донецькій областях", - 

обіцяв він. А те, що 93% мешканців Черкаської області - етнічні українці і щоб нам зрозуміти один одного, 

іншої мови, крім української, не потрібно, мало цікавить тих, хто спить і бачить нашу славну Україну 

повністю зрусифікованою.
                                                                                                                                        Назар Обідзінський

 С.О.Шамара, кандидат історичних наук, 

 старший науковий співробітник ЧНУ

Шановний Сергію Олександровичу, нас цікавить ваш погляд на нашу 

сьогоденність: в Україні,  у нашому місті. На скільки ми відхилилися за цей

невеличкий період від мети побудови Української національної держави? Хоча,

як на нашу думку, держави у повному розумінні цього слова, у нас ще немає.

- Мої думки? Питання треба розділити на декілька частин, тому що тут велика суміш всього. Почати треба все ж таки з того, що 1991 рік приніс більш формальну незалежність, в тому числі і політично, і економічно, від Кремля, від Москви.

Натомість, наповнити Україну українським змістом, фактично не було можливостей, а коли вони з’являлись, то дуже швидко перекривався кисень... Я от, із студентами коли спілкуюся, приходиться констатувати таку річ, що, власне, багато гріхів сиплеться на українську владу. Опоненти українства кажуть: “Що там “Нєзалєжна”? Що вона зробила за ці 20 років? Тільки зруйнувала все те, що було збудовано за радянських часів”. На це їм кажу, то давайте розберемося, чи була українська влада за ці роки, хоча б один раз? Були там сподівання на Ющенка, стояли люди на майданах, всі ці речі, – але Ющенко фактично виявився людиною надто ліберального світогляду.

Тепер можна сказати, що не в ті часи він лібералізм той виявляв. Я сповідую таку думку, що, власне, кожна країна, та це не я сам вигадав, це в Західній Європі і в усьому світі так говорять, що жодна країна від тоталітаризму не переходила одразу до демократії. Ну що лібералізм, що демократія – це одні і ті самі речі... Очевидно, потрібен був авторитарний якийсь правитель, щось на зразок Скоропадського. Очевидно, що він мав бути середовища явно українського, щоб цементувати ті кордони – і духовні, і, власне, фізичні, які ми маємо. Був би такий правитель – за 20 років ми мали б не таку ситуацію, як зараз. Друге – це очевидно, що в Україні борються два націоналізми.

От у нас чомусь не прийнято називати речі своїми іменами. Українських націоналістів згадують, і чомусь згадують у всіляких негативних формах... Їх або негативно згадують, або не згадують взагалі, натомість російських націоналістів ніхто не артикулює, не згадує, хто вони є насправді. Я вважаю, як би вони не називались, чи “Сообщество защиты русского языка”, чи хай вони там називаються Партією регіонів чи як-небудь інакше, однак вони працюють на інший проект.

Поки що наука націологія нічого нового не знайшла: хто не працює на одну національну ідеологію, той працює на іншу. Якихось там космополітизмів, інтернаціоналізмів на практиці не існує. Це одиниці людей в це вірять і сповідують справді щиро до глибини душі.

Насправді більшість людей так чи інакше примикає до якоїсь із національних ідеологій. Є  і власне російська національна ідеологія –  спочатку імперська, потім вона була радянська, насправді знову ж таки російська-імперська і знову російсько-федеративна імперія. Фактично сьогодні спостерігаємо, що у декого є якісь сподівання з України зробити ще один федеративний округ певної імперії. Це такий загальний роздум... Але якраз мене найбільше і обурює, що у нас не називають речі своїми іменами. Коли існує російський націоналізм в Україні, то називаємо його так і виявляємо, викриваємо, кажемо, що ось справді це націоналізм, тільки в російській його формі – ось тут і ось тут. Цього чомусь і по телебаченню немає, не видно, щоб просвітницька робота в цьому ракурсі йшла...

Якщо брати на рівні історичної пам’яті, то як історик можу сказати, що у нас дуже багато викривлень і хиб, ми й так ішли не надто правильним шляхом, а зараз взагалі пішли спільні комісії українсько-російські: про написання підручників телефонує там дехто. Я не знаю як можна писати спільну історію, коли були такі епізоди, – і це ж не один такий епізод, – коли ми були опонентами в тій чи іншій військово-політичній боротьбі. Взяти епоху Сагайдачного: походи на Москву. Чи Конотопська битва, коли Виговський, фактично цвіт аристократії московитів розбив вщент і довго вони ще не могли оговтатися від цієї поразки. Про це мало говорять... Зрештою і вони нас увоювали. Взяти більшовиків ультиматум і грудень 17-го року... Війська Муравйова в Києві.

Тому якісь міфи там про дружбу народів – це мильна бульбашка. Будь-який психолог Вам скаже, що справжню дружбу не треба декларувати. Зрештою, як ми пам’ятаємо одна із угод про дружбу і кордони була між Німеччиною і СРСР 28-го вересня 1939-го року. Тому з такими речами треба бути обережнішими.

Насправді, як на мене, українцям не вистачає, і націоналістам у тому числі, раціональності. Тобто у нас дуже багато волі, в нас багато того донцовізму, але найбільше емоцій. Насправді не вистачає прикладної, практичної, адресної роботи і тут нам є чому повчитися, будемо казати відверто, у більшовиків 17-го року, яких у квітні ще ніхто не знав, а в жовтні вони вже мали владу. Вони, ясна річ, працювали ще спочатку 20-ого століття, і ті революції не дарма пройшли і оті всі реакції – вони ходили і капали на мозок населенню, причому населенню як на той час не надто освіченому, якому достатньо було якусь ідею доступно пояснити і зачепити, і вони собі мали підтримку.

Інша річ серед якого населення вони її мали. Треба розібратися, одна річ – вирізати дощенту аристократію, а інша річ спиратися на неї. Тому тут теж треба визначитися, скажімо для українських націоналістів сьогодні: чи ми будуємо повноцінну націю різноверсну, тобто ми звертаємось не тільки до села, тут треба працювати і з робітником, тут треба працювати і з інтелігенцією. Причому, інтелігенція, вона ж розмита. Ці люди дуже ізольовані один від одного, кожен працює як у своїй шкатулочці, людина в футлярі, як там писалось.

Доводиться констатувати, що українську національну ідею ще ніхто не намагався серйозним чином реалізовувати в Україні. І давайте будемо про це говорити відверто – до усвідомлення ще дуже багато, далеко ми ще до її усвідомлення. Насправді, потрібна систематична, знову ж таки адресна робота, культурно-просвітницька. Але є один ризик, одна небезпека. От ми можемо будувати Українську націю і справді вона матиме успіх, нехай локально у нас на Черкащині, будемо на це сподіватися, але чи не будемо ми упиратися в стіну, розумієте? От будь-який “ізм” він однак обмежує людину. Він і впорядковує, з одного боку, – це є зрозуміло, – розкладено все: історія, мова, оце свій, оце чужий, але з іншого боку націоналізм в епоху постмодерну – це дещо складніша річ і багато викликів виникає. Скажімо, глобальна мережа Інтернет? Тут усе дуже складно. І тому мені здається, що націоналізму треба вчитися відповідати гідно на ці виклики...

Ось один із таких викликів. Мені здається, що не всі зрозуміли резолюцію Парламентської Асамблеї ради Європи щодо голоду після того як з’їздив Янукович. Як у нас відреагували на цю резолюцію? Янукович сказав, що голоду не було, значить завтра проголосують за це, що справді не було. А ПАРЄ дуже хитро резолюцію склала: вони сказали, шо був голодомор в Україні, а як на мене, саме формулювання голодомор – це штучно створений голод, це теж саме, що і геноцид. І, чесно кажучи, це визначення 48-го року вже не має значення як такого. Мені здається, в Україні стільки було геноцидів, що вони не вміщаються в жодне визначення, якщо зібрати їх докупи. Та-от, в Європі зробили хитро, – склали резолюцію так, щоб і Росія, яка стверджує, що голод і у них був, придивилася, що це трагедія. А в нас уже галас: Янукович про це сказав! Все! А вони Януковича зробили заручником ситуації, що мовляв, хай тоді визнають і в Росії, що і там був голод в страшній формі, організований владою, яка має за свої злочини відповідати. Тобто, опосередковано через нас Європа хоче транслювати цю тему і десь ударити по гуманітарній сфері тієї ж самої Росії. А у нас відразу – категоричний галас. Якщо ми хочемо бути гідними партнерами на зовнішньополітичній арені, ми маємо гідно реагувати на такі речі, розуміти, що робилося, для чого... І примикати до тих сил, які є справді сильні в цьому плані. Бо європейська дипломатія – це сильна дипломатія, це вікова з традиціями дипломатія. От чого ми програвали завжди – у нас дипломатичного корпусу серйозного немає в Україні, який би міг на рівних спілкуватися з європейськими. Румуни, угорці можуть це робити у багатьох питаннях. Не хотілося б, щоб ми відставали. Тут велика попереду робота, мені здається.

Чому? Бо виховували малороса, тобто ту людину, яка жила з подвійною лояльністю: тут я люблю собі галушки і співати українських пісень, а тут я однозначно підкорююсь якомусь центру і взагалі, як немає центру – паніка починається. Спитайте у малороса – як це нема під кого підкорюватися? Треба ж або Річ Посполита, або османи, або московити... Думок і історичних аналогій виникає багато.

Насправді, якщо брати суто історичні теми, то з ситуація з Табачником наприклад, яскраво показова. Він однозначно займається на своїй посаді винятково політикою і винятково насадженням російських націоналістичних ідей... Я завжди ось на прикладі показую студентам два його інтерв’ю з різницею в три чи скількись там днів. В одному із них він каже, що не може бути ОУН і УПА третьою воюючою стороною в Другій Світовій чи то в Великій Вітчизняній війні. Чому? Тому що була гітлеровська коаліція і була антигітлерівська, от той воював на тій стороні, той воював на тій. Усе! Більш ніяких третіх сторін, на його думку, бути не може. Ну гаразд, можна було б пристати на таку думку і бути послідовним в своїх висловлюваннях до кінця. А потім в другому інтерв’ю людина каже, що не можна замінювати термін “Велика Вітчизняна війна” Другою світовою війною. В мене виникає питання: ну якщо він каже про те, що була антигітлерівська коаліція і гітлерівська, то країни антигітлерівської коаліції, як не крути, називають цю війну Другою світовою. То де ж ти лукавиш, в якому місці? Тобто виходить, тактика подвійних стандартів: от тут ми так обдуримо дурненьких хохлів, а от тут отак ми обдуримо. А найголовніше тим часом виховувати свій підростаючий молоденький електорат. І я боюся, що у нас виросте покоління, яке буде себе відчувати десь і українцями, а з іншого боку їм псевдоцінності, псевдоісторію будуть нав’язувати. Я гадаю, що тут багато проблем існує і тому виникають постійно альтернативні джерела, скажімо ваш сайт, газета, форум – вони можуть бути справді альтернативними. Єдине, що варто більш потужно проводити – масову роботу по залученню людей, які б заходили на той сайт. Тут знову ж таки технічна сторона виникає. 

... Є потяг до правди, до історії, є потяг до національного, є потяг розібратися хто свій, а хто чужий, а хто просто інший, бо це теж проблема. Ми ж звикли, нас більшовики привчили жити так, що є завжди якийсь класовий ворог, що є ти і твоя спільнота і є вороги. Це правильно, але нас не вчили трошки того лібералізму, що є ти і є інший, якого треба поважати. Але й мене не треба вчити, як треба жити, тому що я інший. Ми власне за те, щоб все це було паритетно. Тут теж багато питань, як теоретичних – так і практичних...

Анатолій Волошин, екс-міський голова Черкас,

президент Черкаського відділення Українського

фонду культури.

 ДУМКИ СТОСОВНО СТВОРЕННЯ НОВОЇ ГРОМАДСЬКОЇ ОРГАНІЗАЦІЇ    

  В принципі нічого нового я не скажу.. Те, про що ми говорили,

що просвітницька робота  дійсно як ніколи є актуальна – тут

навіть сумнівів нема, тобто іти треба, як кажуть в народ,

особливо в село, в бібліотеки... Ті ж самі фільми робити

патріотичні, розповсюджувати літературу, в гуртки возити...

Теоретичний напрямок дуже правильний і розумний, а от

реалізація цих планів дуже складна. Тому я вважаю, це моя

точка зору, що не треба придумувати велосипед, в плані того,

хто це буде робити, на базі чого це буде організовуватись..

Є „Просвіта”, якій не десять і не п’ятдесят років, а

набагато більше, яка завжди була в просвітницькій діяльності

лідером і цим займалась, і я думаю, не думаю – а знаю, що і

зараз, особливо в західних регіонах є дуже активні системи

просвітницької діяльності саме на базі „Просвіти”... І я б

теж запровадив такий варіант... Тільки от питання, хто де і

як зможе робити це.

   Я б сконцентрувався на базі „Просвіти” без урахування там

індивідуальних  якостей.. Хто там і як там справляється не

справляеється...

  І друге, щоб ми і як би ми не хотіли..це великий шматок роботи..

Дуже великий об’ємний і потягнути – ні сама просвіта його не

потягне, ні нова, яка створена просвітницька організіція, яка тільки

буде

створюватися ..це треба ліпити всім – і громадським організаціям, патріотично налаштованим,

і партіям патріотично налаштованним..

треба уникати усі оті несуттєві розбіжності..їх просто треба

уникнути..треба сісти раз, два, десять разів за круглий стіл...

Я налаштований сідати за стіл переговорів. Це дасть можливісь і

об’єднуватися на більш таких політичних масштабних проектах, чи

діях і паралельно те, про що ми говорили,це робота,яка повинна

потихеньку,можливо, але настирливо й постійно проводитися, навіть

як методом капання..тут і кошти, тут і люди, тут і техніка..Це дуже

велика робота..

   Моє переконання -  все треба об’єднувати в двох напрямках: і в

політичному, щоб відстоювати національні інтереси нашої України,

нашої мови і все інше наше. Я не бачу тут різниці, різниця тут

тільки в підходах: там одне робити, треба, щоб  в селі, в місті

не угасав український дух і паралельно треба все-таки політично

формувати

потужну силу, як би ми цього не хотіли, бо більш розпорошеної сили

у нас  ніколи не було...

  І я б ще хотів додати, так же як і чергове запитання, справа в тім,

що ви дуже правильно кажете, що можна об’єднуватись навколо однієї

сили, але кожна структура, кожний осередок, може своє привносити в

ту ж саму спільну структуру...

- Так і наша організація створена, щоб бути маленькою одиницею, бойовою

одиницею для того, щоб загалом...

- Назаре, я зовсім не проти вашої організації чи створення..я просто,

як то сказать, я не прибічник того, щоб народжувались ще нові партіі..

вони народжуються і, вибачте, і чахнуть...починається між собою

колотнеча..не в кількості правда, а в якості..але якщо є такі люди,

які хочуть там, не хочуть під „Просвітою” буть, а хочуть там

самостійно, але в об’єднанні певному – нічого поганого в цьому немає...

просто, я ще раз говорю, свіжу нову силу єдину я вважаю

не доцільно бо..це треба дуже багато часу, зусиль і все інше...

- І ще одна така ремарка. Справа в тім що, якщо взяти таки „Просвіту”,

чи загальноукраїнську, чи там в нашому регіоні..Хто керує „Просвітою”?

Люди, котрі попали туди свого часу як партійні функціонери і таке інше.

.Це однозначно, ми це знаємо і ми впевнені в цьому, а якщо зараз

приходить наша нова сила, то ця сила  просто.....

- Так в чому, Назаре, вона? Вона з тих самих людей..

- Можна я? Громадська організація, ядро котрої складають молоді

люди віком 21-25 років, люди з освітою, уже з вищою, люди котрі

знають, котрих не треба переконувати в чомусь. Вони, гадаю, принесуть

більше користі у просвітницькій діяльності, аніж дідусі-бабусі з

„Просвіти”... І зможуть бути силою так необхідного сьогодні

інформаційного спротиву.

-Розумієте, може бути молода людина і патріот великий, і бажання є..

А вміння організувати нема...в нього авторитету нема..його не дуже і

послухають, тому тут треба шукати грань...Але, повертаючись до цієї

ідеї – от давайте ще раз, щоб щось почати, треба забити якусь

платформу, базу. Що я маю на увазі? Ну поговорити там, навіть

якісь публікації, це дуже добре, але уже піти в люди – це вже

серйозна робота..Тут треба перше – фінансову сторону, і технічну..

і звичайно розписати все до деталей, наскільки це можливо,

план роботи....ми продовжимо... Ми не зовсім розуміємо один

одного.. Я зовсім, кажучи про „Просвіту”, не маю на увазі якихось

конкретних людей чи організаційну структуру..

- А я маю на увазі свіжу кров..

- Свіжа кров теж повинна бути в розумних рамках. Я дуже гарно

ставлюсь до молоді. І я вважаю, що, особливо в системі

ветеранського УПА, Руху там ветеранів УПА, треба туди послідовників

вприскувати обов’зково, тому, що оці люди втомилися вже, як кажуть,

в них вже і сили, і енергії нема. Вони є великі патріоти – їх треба

поважати і на руках носити, але робити, пахать треба вже новим

патріотам...Питання: а в системі „Просвіти”, я ще раз говорю, це

ж не значить, що повинні йти до чиновників, іти до них кланятись

і питати, що робити і навколо них об’єднуватись. Я зовсім це не

мав на увазі. Я мав на увазі – хай це буде нова „Просвіта”, хай

це буде модернізована „Просвіта”, бо вона має велику традицію

історичну...І будемо називаться ми всі просвітницькими діячами,

будем так говорити..якщо ми говорим саме за те, щоб іти в люди

пропагувати..і..

- Ви правильно кажете..

- ...тобто це не значить, що якась структура повинна в центрі

бути, якась структура вище повинна бути....ні.....я ж говорю,

я дуже боюсь, дуже боюсь, що просто перерив іде...........ну

давайте візьмем Черкаси...у нас патріоти одні і ті, вони не

міняються, трошки добавляються молодих – ну чуть-чуть..вийде..

вони одні і тіж...Народний Рух там, ветерани, УНП і так далі..

вони можуть тільки переливать із одного в друге..дуже багато

свіжої молоді ми не найдем, їх треба зробить патріотами, або

підживити трошки..вони вже є..вони вже працюють то там, то

там..то в молодіжних організаціях..правильно? Їх підтягувать

треба, але я ще раз говорю, треба,треба зібратися, мені

здається, провести кілька зустрічей..всім..активним патріотам,

націонал патріотам, незалежно від партійної...але не ставить

ніколи, це моя точка зору, не ставить на чолі  ніякої партії :

ні „Свобода”, ні УНП, щоб вона собі дивиденди заробляла, а ми

навколо неї, а тому що правильно, це нова вже номенклатура..але

втягувати їх в процесс....членів тої ж Свободи, так як і ви..

Хто захоче – будь ласка – давайте працювать..це нова ніша..

активна ніша..не під якийсь проект там - Верховну раду чи

місцеву раду, а проект чисто для просвітницької діяльності.

Тому я говорю, що є уже „Просвіта” як юридична особа..може

їй треба повністю кров освіжить чи добавить, це повино бути...

.а може не обов’зково на базі, я просто як варіант говорю, що

є структури, які сторіччями зарекомендували себе в цій сфері

діяльності просвіти..Давайте створим нову не то що „Просвіту”,

а просвітницьку якусь масову таку організацію.

-З цим ми до вас і прийшли. Сказати, що оця організація, хай

вона тільки створюється, але вона переймає на себе у тім числі

і просвітницькі цілі.

-Назаре, ідея чудова і бажання чудове, а от у мене дуже великий

не те, що сумнів, а побоювання про реалізацію і виконання..

Чому? Ну ж знов вертаємось..хто ж це буде робити в Черкасах

і області? Практично одні і ті ж люди, які дещо втомились,

дещо, ну не то що розчарувалися, а вже ну думають,що одні

ж ми, що тільки ми і взагалі трошки і....

- Анатолій Борисович, справа в тім, що от зараз ми прийшли

вже з якимось там наробком. От скажімо – 10-11 людей, котрі

ніде не були задіяні, ні в „Просвіті”, ні в „Тарасових джерелах”,

ні в Русі, ні в народній якійсь партії, ні в якихось

демократичних засадах...вони просто дбають про Україну,

вони бачать, молоді люди з освітою, що робиться. Тим паче

з тим, що сьогодні робиться, вони не згодні. І тому готові

працювати у новоствореній організації і своєю працею

приносити користь Україні, українській нації.

Руслан Зайченко

Народився 3 жовтня 1963 року в місті Бар на Вінниччині, хоча своєю батьківщиною називає Черкащину, де жив із десятирічного віку. Служив на флоті, з 16 років працював вантажником, санітаром на «швидкій», монтажником.

Був одним із засновників черкаської СНУМ у 1989 році, головою цієї організації в області. З 1991 — черкаський голова УНСО. У 1992 році воював у Придністров’ї — як сказано на сайті його організації, «стрілець УНСО». Учасник акції перепоховання патріарха УАПЦ Володимира (Романюка) біля брами Софійського собору в 1995 році. Потім очолив протестне голодування проти незаконної, на думку УНСО, заборони організації. У 1995—96 рр. очолював Донецьку обласну організацію УНА–УНСО.

Був одним із керівників акції «Україна без Кучми» на Черкащині, координатором охорони наметового містечка акції в Києві. Відсидів два роки чотири місяці за «справу 9 березня». Рішенням ПАРЄ у вересні–2003 визнаний політв’язнем. Після Помаранчевої революції отримав від Президента Віктора Ющенка орден «За мужність» ІІІ ступеня.

Дружина — дизайнер Олеся Теліженко. Має дворічного сина Аскольда та 20–річну доньку від першого шлюбу Марину.

Завдяки правим організаціям нація набуває більшої виразності, вигукує про свої латентні глибинні проблеми і потреби. Особливо — в країнах, які вирвалися (чи, в нашому випадку, «вилущилися») з імперії. Скажімо, якби не пікети УНСО, московський патріарх Кирил так і не побачив би інакшу Україну, православну Україну в камуфляжі, і його політичний візит пройшов би з більшим одноманіттям та позірною радістю «молящіхся ісключітєльно по–русскі».

Утім права ідея не набула в Україні поширення. Напевно, це від поміркованості нашого менталітету, від інерції життя за радянщини. За всю історію незалежної України праві так і не пробилися до влади. Лише у 1994 році по мажоритарних округах до Верховної Ради пройшли троє унсовців. У 2002–му в обоймі з «Нашою Україною» Ющенка стали депутатами четверо представників націоналістичних партій — Стецько, Івченко, Жижко, Гірник, а також, завдяки мажоритарці, — Тягнибок та Шкіль. Проте, напевно, завдяки цій обставині — незаангажованості у владу — праві зберегли ореол «не забруднених» політикою борців за ідею.

Про сьогоднішній націоналізм і чим він відрізняється від націоналізму часів Бандери ми говоримо з Русланом Зайченком, головою виконкому УНА–УНСО, особистістю сильною, романтичною й емоційною. Він був одним із 16 політв’язнів, відсидів свої два роки і чотири місяці за «справу 9 березня 2001 року».

— Ви були одним з перших унсовців. Розкажіть, як усе відбувалося тоді, в 1991–му.

— УНСО було народжене 19 серпня, одразу після створення в Москві ГКЧП. Українська Міжпартійна асамблея, незабаром реорганізована і перейменована в УНА, існувала вже рік як об’єднання правих партій, організацій, спілок. Її складовою частиною був СНУМ(н) — Спілка незалежної української молоді (націоналістична фракція). На його основі почала створюватися Українська націоналістична спілка (УНС), але грянув ГКЧП. На той час ми, керівництво організації, зібралися у Львові, звідки планували поїхати до Ватикану на зустріч Папи Римського з народом. У серпні 1991–го ми, пару десятків молодих хлопців, двоє дівчат, зібралися на квартирі одного з наших товаришів, яка розташовувалася недалеко від аеродрому, де, за чутками, мала висаджуватися якась десантна дивізія. Заходимо — «картина маслом»: матраци на підлозі, хтось щось чистить, якісь ребристі предмети по підлозі, пляшки з запалювальною сумішшю… Зараз це смішно, але тоді ми збиралися з усім цим реманентом йти на аеропорт. Романтика і божевілля повне! Відтак ми звернулися із закликом до наших обласних організацій про створення УНСО.

Дуже швидко підрозділи УНСО організувалися майже у всіх областях України, перша — у Рівному. Підтягнулася дуже потужна, якісна публіка, яка готова була загинути за Україну. З них саме й почала формуватися справжня організація. Назва в контексті тих подій, які, здавалося, могли реставрувати СРСР, — зрозуміла: Українська народна самооборона. Організація з такою ж назвою (тільки без останньої літери в абревіатурі) існувала у Другу світову війну, такі самі відділи існували на Черкащині, вони були спадкоємцями вільного козацтва, що існувало від 1917 року і в тих краях, до речі, дало потужну відсіч військам Муравйова. У 1991 році ми заявили, що УНСО є спадкоємцем козацтва тодішнього, і козацтва середньовічних часів, і УНС часів Другої світової війни. Мета була — відсіч Росії, якщо події набудуть загрозливого, силового розвитку. На щастя, ГКЧП закінчилося карикатурно.

— Номінальним керівником тоді був Шухевич, син голонокомандувача УПА?

— Так, він був обраний головним командиром. Але чому «номінальним»? Шухевичу зараз 76 років, він має феноменальну пам’ять, тримає в голові до кількасот номерів телефонів. Він має глибинні знання, мудрість, потужний розум… Кров є кров — він же представник старовинного боярського роду, галицьких Рюриковичів. Вважаю, Юрій Шухевич зараз лишився єдиним нащадком давніх українських шляхетних родів, котрий завжди боровся і ніколи не припиняв боротьби за Україну. З Шухевичем радилися, до нього прислухалися. Як і з Анатолієм Лупиносом — борцем, котрий відсидів за «політику» 23 роки і доклав руку до «ліплення» організації воєдино з обласних осередків. Одним із дієвих членів організації в ті часи був художник Данило Нарбут. Дідові було під 80 років, він прожив бурхливе життя, мав світове ім’я. У ньому дуже красиво поєднувалися енергія та мудрість. До нього можна було звернутися по толкову пораду — й отримати її.

— А Корчинський коли висунувся в лідери? З його ім’ям пов’язують і яскравий період УНСО, викличний, креативний, і занепад, за великим рахунком.

— Дмитро Корчинський був так само одним з організаторів УНСО. Ні, він номінально завжди був заступником голови. Корчинський тоді був талановитим публіцистом, на мою думку, одним із найкращих в Україні. Він мав дуже потрібну рису — всі бачення, думки, пропозиції акумулювати і видавати у прийнятній для всієї організації формі.

На той час було кілька реальних повноцінних керівників організації. А Корчинський мав харизму, стиль. Пізніше це, а також та обставина, що він киянин, стали основними аргументами обрання його керівником. Коли завдяки інтригам Корчинського Шухевич змушений був на певний час відійти від активної участі в УНСО, головою обрали Олега Вітовича, на той час депутата Верховної Ради. Корчинського виключили з організації. Його ділові якості набагато перевищували його моральні та людські якості.

Для західних організацій, які виховувалися на героїці УПА, Корчинський був чужим. А от багато організацій у центральних областях та на сході створювалися з міських хуліганів, людей, які любили свободу, Батьківщину й радикально були налаштовані на зміни в житті. Ті, в яких ще лишилися гени, невитравлені Голодомором. Такі раніше йшли в козаки. Та, повертаючись до теми, — для західних областей був несприйнятним великий люфт Корчинського в ідеологічних постулатах: від Бандери до Че Гевари.

У 1998 році ми йшли на вибори і мали реальний шанс бути обраними до Верховної Ради. Ми працювали на ентузіазмі й енергії, працювали на виснаження. Всі ЗМІ тоді писали, що УНА–УНСО перемогло у «війні плакатів». Але лідера творить оточення, і саме воно не дозволило Корчинському вирости моральним авторитетом. І коли у грудні на зборах він заявив: або ви слухаєте мене беззаперечно, або я йду — йому сказали спокійно: «Йди». Він пополотнів, але «пацан сказал — пацан отвєтіл», задній хід уже не ввімкнеш. Його відхід виглядав як зрада, особливо враховуючи те, що це сталося напередодні виборів, і був чи не єдиною причиною того, що ми не пройшли до Верховної Ради.

— Що зараз? Чи змінилися принципи й ідеї УНСО , закладені в серпні 1991 року?

— Ні, але змінився час, всі ми виросли відтоді, хоча ситуація, можливо, ще більш загрозлива, ніж у серпні 1991–го, а значить, організація потрібна Україні.

—  Та відтоді ціле нове покоління людей виросло в Україні!

— До речі, в УНСО зараз відбувається зміна поколінь — до керівництва в обласних організаціях приходять люди, на 20 років молодші за нас, які краще озброєні знаннями, технічними навичками — світ–бо змінився. Від Макіавеллі до Черчілля світ змінився менше, ніж із 40–х років дотепер. Тому що змінилися, прискорилися комунікації. Ідеї, власне, залишилися незмінними: головна — нація, її єдність, розвиток, сила, процвітання. Але, за великим рахунком, УНСО як були традиційними україн ськими націоналістами–державниками — так і лишилися.

— Україна для українців — це не ваша теза?

— Ні, не наша. Українець — насамперед поняття духовне. Я у середині 90–х очолював Донецьку обласну організацію, то в мене українців було чи не менше, ніж етнічних росіян, були татари, греки, євреї.

— А як неетнічні українці стають українськими націоналістами? Утім ідеологи українського націоналізму були, так би мовити, «напівкровками»: Донцов — частково росіянин, Липинський — частково поляк… Але все одно загадково…

— «Напівкровка» — образливе слово, зневажливе, як «русскоязичний». Половину Росії можна назвати «украінопоющими». Донцов і Липинський ментально були українцями. Це все земля, на якій родився і живеш, — вона дає розуміння і чуття, вона дає «правильність». Для УНСО над усе — примат дер жави. Я вам скажу, що на тому ж Донбасі зараз, як у казані, кипить і переварюється, нуртує, будується нова українська нація. Там поєднується, скажімо, нарваність росіян і працелюбність українців — кращі риси характерів етносу. Наступний етап — загальноукраїнський «казан» спільно з галичанами, наддніпрянцями, подолянами, волиняками.

До слова, я нещодавно блукав по сайтах єврейських організацій і скрізь наштовхувався на таку тезу про УНА–УНСО: попри те, що, мовляв, права, найрадикальніша у своїх діях партія, але, «як не дивно, вона не має антисеміт ської, ксенофобської риторики». У нас немає графи «національність». Як на Січі: «Горілку п’єш, у Бога віруєш? «Отче наш» знаєш? Перехрестись — і приходь!». УНСО — це енергетична субстанція, це як козацтво: в кожному місті своя Січ.

Я думаю, і мовне питання в Україні надумане, штучно загострене. Доречно згадати розумні слова когось із великих, здається, Юлія Цезаря: «Ми завойовуємо державу не тоді, коли вводимо на її територію свої легіони, а коли пишемо за них їхню історію». Хотілося, щоб українці самі писали свою історію. І пишемо — кровію, волею, життям побратимів, полеглих на Кавказі. А то приїздить якийсь бородатий (патріарх РПЦ Кирил. — Ред.) і розказує нам про аскетизм. А в самого годинник на руці за 30 тисяч євро, і він не волів би згадувати, що в 90–ті роки кожна десята викурена в Росії цигарка та випита пляшка горілки були його: Гундяєв же причетний до цього бізнесу, це відомий факт. Він споював людей, наживався на цьому. І він тепер буде нам розказувати, хто наші герої, до якого храму мені ходити, якою мовою розмовляти?!

— Нація у вашому уявленні — це?..

— Це як за Шевченком — «і мертвим, і живим, і ненародженим», це енергетичний потік, який переходить із покоління в покоління, безперерв но в майбутнє.

— Які кількісні параметри УНСО, скільки вас, іншими словами?

— УНСО — чітка організована структура, яка має свої підрозділи в більшості областей України. Ми зареєстровані як організація козацького типу. Є люди «заприсяжені», є симпатики. Ми намагаємося не формалізувати УНСО. На випадок загрози ми можемо виставити десять тисяч людей, які зможуть захистити Україну.

— Коли, на вашу думку, був зоряний час УНСО?

— УНСО активізується, коли постає загроза для України. Для цього, власне, й створювали організацію. Ми завжди були на вістрі боротьби. Якби тодішні можновладці не перешкодили визволити Лавру, новітня історія України пішла б іншим, переможним шляхом. Сотня унсовців примусила поховати Патріарха Володимира Романюка у достойному місці, на Софіївському майдані. Влада була розгублена і перелякана. Та й останні наші пікетування патріарха Московського Кирила Гундяєва довели, що в Україні існують громадян ські свободи і буде Українська помісна церква.

— А ви ким і де працюєте?

— Працював монтажником у Черкасах. Заробляв близько 700 совєцьких рублів. Це на той час були добрі гроші. Потім партія наказала, щоб я став черкаським обласним головою.

—  Так ви партійний функціонер, вам партія платить зарплату?

— (Сміється) Виходить, що так. Та біс його знає, ні статків не маю, нічого. Але хтось же мусить цим займатися.

— У «справі 9 березня» (сутичка з омонівцями, які стояли в очепленні на Банковій під час масової акції протесту в рамках «України без Кучми» 9 березня 2001 року. — Ред.) нас проходило 19, у тюрмі перебувало 16, а «на зону» пішло десятеро…

Правозахисники нам казали, що в Європі таке правопорушення тягне максимум на шість місяців. Терміни ув’язнення для учасників «справи 9 березня» — це був явний перебір. Держава в такий спосіб захищалася.

Я сидів десять місяців у СІЗО СБУ. Сидів з одним здоровим таким бугаякою, синім від татуювань, одне із них пояснювало, що він «вор–одиночка». Пізніше хлопці казали, що бачили, як він у «трубі» пляшки збирає. Звичайний провокатор, таких тюремним сленгом називають «курками». Неприємний тип. Я нарешті сказав: або його відселять, або його винесуть із цієї камери. Ну і нас розділили. А загалом у СІЗО СБУ була повна ізоляція. Перші два місяці наївно думалося, що справедливість восторжествує, слідчі розберуться і все буде добре. Особливо коли знаєш, що на тебе «нічого нема». До честі Петруні Віталія Федоровича, начальника тюрми, він робив усе, що було за законом, — і квадратура перебування, і харчування тощо. Мені більше подобалося, коли я сидів сам, — перечитав купу книжок (там непогана бібліотека), перечитав усього, що там був, Уладзіміра Караткевича. Потім 14 місяців відбув у Лук’янівському СІЗО і ще два місяці — 62–га «зона» на Хуторах, під Черкасами. На Лук’янівці «зекам» було гірше. Влітку задуха — до 50 градусів у спекотні дні. У кого слабке серце — ті мерли. Те, що там давали, їжею назвати було складно. Люди в камерах були різні. Але ставлення до нас було — від розуміння до пієтету. Можливо, завдяки нашій статті, статусу політичного. Ми ж були публіка буйна, і на будь–який прояв несправедливості, образи тих, хто поруч, давали відсіч.

— З ким доводилося сидіти? Важко було? Ув’язнені у «справі 9 березня» були рідкісним явищем в Україні — політв’язні.

— Хочу сказати, що ті байки, які про тюрму показують, — це більше для краси сюжету, щоб було «читабельно і смотрибельно». А так — світ людей, як світ навколо. Ми сиділи з верхівкою кримінального світу. Цікаві були аферисти, цікаві деякі персонажі. Взагалі тюрма — велика життєва наука, неоціненний досвід. Шкода лишень, що діти впроголодь жили, мене не бачили в ці роки, підростали без мене. Оце для мене було головним, найважчим.

— З віддалі прожитого відтоді, як вам бачаться події на Банковій 9 березня? Можна було уникнути сутичок, чи унсовці самі «наривалися»?

— Ми не планували сутички на Банковій. Якби я знав, що планується, — сам би, як завжди, першим пішов! Навпаки — ми робили все можливе, щоб уникнути провокацій. Як усе сталося?.. Юрба — страшна штука. Є певна частина людей занепалих, переляканих, хоробрих лише в юрбі, котрих вона запалює, несе. І від них найбільша небезпека… Микола Карпюк, я, Ігор Мазур–Тополя намагалися заспокоїти людей. Володя Чемерис став поміж хлопцями й міліцією — прямо тобі Джавахарлал Неру, а потім хтось його вдарив, а тоді закрутилася така колотнеча, що вже важко було утримати ситуацію. Тепер зрозуміло, що це була грамотно спланована провокація, котра досягла своєї мети…

Але взагалі то був хороший час для України, визначний. «Україна без Кучми» — це була дуже потужна громадянська акція. Тоді починала формуватися українська політична нація. Наші намети стояли поруч із соціалістами. І ми мирно співіснували, бо примат держави був для всіх тоді головним, а не ідеологічні протилежності.

Третій випуск  Електронної газети  "ВОЛЯ"

головний редактор Басараб Олександр Мирославович Іван Бодхідхарма

редактор, коректор Обідзінський Назар Богданович NazarStodola

редактор, відповідальний за випуск Сичов Ігор Григорович

Український Вовк  097 155 01 11