Фрагмент картини "Пісня про Донбас" (1957) Алли Горської - художниці-дисидентки, за загадкових обставин убитої в листопаді 1970 року
Донбаські підлітки входять у пору ранньої юності вихолощеними, денаціоналізованими. Куди ж їм податись? Що робити? І йдуть вони в парки з гітарами, магнітофонами чи й просто так, зграйками. Лихословлять, ображають перехожих, влаштовують бійки чи щось гірше.
4 лютого 1977 року за звинуваченнями у "наклепі на радянську дійсність" було заарештовано дисидента з Донбасу Олексу Тихого. Це був його третій арешт - і додому Тихий уже не повернувся.
У липні того ж року його засудили за "антирадянську агітацію і пропаганду" на 10 років таборів особливого режиму. У травні 1984-го Олекса помер у тюремній лікарні в Пермі (РСФСР). У 1990-му його було виправдано "за відсутністю складу злочину".
Серед інкримінованих Тихому злочинів фігурувала і написана в 1972 році стаття "Думки про рідний донецький край". Пропонуємо вам цей документ, текст якого "Історичній Правді" люб'язно надала Харківська правозахисна група.
------------------
Я уродженець і мешканець Донеччини. Маю 46 літ від народження. Вчився в радянських школах, закінчив філософський факультет Московського університету ім. Ломоносова. Працював у школі, сидів у тюрмах та таборах, працював на заводі. Зараз працюю слюсарем-монтажником 4-го розряду.
Мене вчили і я вчив, що не хлібом єдиним живе людина, що сенс життя в творенні добра людям, у піднесенні матеріального та культурного рівня народу, у пошуках істини, у боротьбі за справедливість, національну гордість та людську гідність, у громадській відповідальності за все, що твориться за мого життя.
Хто я? Для чого я? Ці питання ніколи не покидали мене. Постійно думав над ними, постійно шукав і шукаю відповіді на них.
Сьогодні думаю:
1) Я — українець. Не лише індивід, наділений певною подобою, умінням ходити на двох кінцівках, даром членороздільної мови, даром творити та споживати матеріальні блага. Я громадянин СРСР, і як "советский человек", і, передусім, як українець, я — громадянин світу не як безбатченко-космополіт, а як українець.
Я — клітина вічно живого українського народу. Окремі клітини будь-якого організму відмирають, але організм живе. Окремі люди рано чи пізно так чи інакше вмирають, а народ живе, бо народ безсмертний.
"Любіть Україну, як сонце любіть,
Як вітер, і трави, і води.
В годину щасливу і в радості мить,
Любіть і в годину негоди".
В. Сосюра
Люблю свою Донеччину, її степи, байраки, лісосмуги, терикони. Люблю і її людей, невтомних трударів землі, заводів, фабрик, шахт.
Любив завжди, люблю сьогодні, як мені здається, в годину негоди, асиміляції, байдужості моїх земляків-українців до національної культури, навіть до рідної мови.
Любити Україну та свою Донеччину, як любили її Т. Шевченко, М. Драгоманов, І. Франко. В. Сосюра, В. Симоненко, Б. Антоненко-Давидович. Люблю, як любили Росію М. Ю. Лермонтов. І. С. Тургенєв, С. Єсенін, К. Паустовський, О. Солженіцин. Люблю, а що не маю хисту, таланту, щоб ще більше прославити її, — то не моя вина і, сподіваюся, то мені буде вибачено.
2) Я — для того, щоб жив мій народ, щоб підносилась його культура, щоб голос мого народу достойно вів свою партію в багатоголосому хорі світової культури. Я — для того, щоб мої земляки-донбасівці давали не лише вугілля, сталь, прокат, машини, пшеницю, молоко та яйця.
Для того, щоб моя Донеччина давала не тільки уболівальників футболу, учених-безбатченків, російськомовних інженерів, агрономів, лікарів, учителів, а й українських спеціалістів-патріотів і українських поетів та письменників, українських композиторів та акторів.
3) Я, очевидно, поганий патріот, слабодуха людина. Бачачи кривди рідного народу, примітивізм людей, усвідомлюючи гіркі наслідки сучасного навчання й виховання дітей, випадання з кола культурного розвитку мільйонів моїх одноплемінців, задовольняюсь ситістю, маніловськими мріями, крихтами культури тільки для себе.
І не маю ні мужності, ні волі активно боротися за долю німих, затурканих, забитих земляків своїх — донбасівців, за розквіт національної культури на Донеччині, за прийдешнє.
Не вина, а біда простих людей (тобто працьовитих робітників та селян), що з їхньої волі чи мовчазної згоди знищується українська мова та культура на Донеччині..
Не біда, а вина кожного інтелігента, кожного, хто здобув вищу освіту, займає керівні посади, а живе тільки для натоптування черева, байдужий, як колода, до долі свого народу, його культури, мови.
І чи не злочином годилось би кваліфікувати діяльність органів народної освіти, вчителів, діячів закладів культури та всіх керівників на ниві асиміляції мільйонів українців Донеччини. Адже таку масову асиміляцію не можна назвати інакше, як тільки інтелектуальним геноцидом.
В. І. Ленін у різних працях з національного питання називав тих росіян, хто зневажливо ставився до розвитку національних культур, мов, імперіалістами, негідниками, вихованими в дусі найпідлішого хамства, катами, лакеями царизму, великоруськими шовіністами. А представників малих, гноблених Росією народів, що прагнули, на шкоду рідній мові та культурі, запроваджувати російську, — великоруськими держимордами.
Міністр освіти СРСР у газеті "Известия" за 31. 10. 1972 р. писав: "Человека большой культури, которого формирует советская школа, прежде всего отличает богатство его устной и письменной речи, подлинное владение родным языком" (Підкреслення моє. — О.Т.).
Я — інтернаціоналіст за переконанням, зичу свободи, національної незалежності, матеріального добробуту та культурного розвитку в'єтнамському, індійському, арабському народам, народам Африки, Азії, Америки та всім іншим. На земній кулі не повинно бути голодних, колоніальних, відсталих та малих народів.
Хай кожний народ живе на своїй землі, хай творить в міру своїх можливостей культуру та науку і ділиться своїми здобутками з усіма народами світу. Хочу, щоб і український народ, зокрема його частка — донбасівці, вносив свою лепту в скарбницю світової культури.
Хочу, щоб кожна людина могла жити на своїй батьківщині, могла користуватися її багатствами (як матеріальними, так і духовними), щоб не було чужоземних колоністів чи плантаторів, які несли б тубільним народам свої "вищі": спосіб життя, культуру, мову, цивілізацію, індустріалізацію тощо.
Хочу, щоб будь-який громадянин у будь-якому куточку світу мав реальне право сказати: "Я син мого народу, я живу на своїй землі, мій народ не має потреби в господарях чи жандармах в особі чужої держави, іншого народу чи окремої особи".
Щоб кожний міг сказати кожному зайді, що зневажає його народ, культуру та мову: "Ти прийшов сюди непрошеним колоністом, твої предки завоювали мій народ (або шляхом підлих інтриг, обману, підкупу, обіцянок сіли йому на шию), але вік колоніалізму, національного гноблення минув. Я господар цієї землі. Ти зневажаєш мій народ. Геть з моєї землі!"
Мова — одна з основних ознак нації. Мова — фундамент культури. Рідна мова — найдорожчий скарб народу. Рідна мова — підвалина інтелекту, рідна мова — основа патріотизму. Рідну мову повинна берегти, розвивати кожна людина.
Умирає мова — умирає культура. Умирає культура — припиняється прогрес, і історію починають творити Нерони, Бісмарки. Муссоліні, Гітлери, Сталіни, Мао Цзедуни. А яка то історія — всім відомо.
Про долю української мови та культури на Донеччині і піде мова в цих моїх писаннях. Не буду приводити цитат про значення та роль рідної мови, про право кожної людини на національну самосвідомість, про право користуватися на батьківщині рідною мовою. Вам це не менш, ніж мені, відомо. Спробую лиш намалювати правдиву картину в цьому питанні на Донеччині.
Сумно й моторошно стає на душі при аналізі того, що бачиш навкруги. Цілковита байдужість до всього прекрасного, святого, людського. Театри українські позакривались і ніхто за ними не сумує. Самодіяльність молоді зводиться до гітари, слухання електромузичних інструментів у ресторані, на танцмайданчику, записів на магнітофонну стрічку.
Люди майже ні в що не вірять — ні в Бога, ні в комунію. Забули старі та не дуже старі традиції та обряди, щезли вечорниці, колядки, щедрівки, купальські пісні. А що лишилося? Бездумне сидіння біля "блакитного екрана", ходіння в кіно ("щоб убить времня"), пляшка та безконечні розмови біля неї про футбол, заробітки, мотоцикли, лотереї, цинічні сексуальні бувальщини.
У чоловічому товаристві процвітає лайка — не зважаючи на вік та родинне оточення. Часто син гне на батька триповерховим матом і одержує відповідь у тому ж ключі. Серед моїх сьогоднішніх колег-робітників живе переконання, що без мату взагалі не можна працювати.
Матюкаються інженери, начальники на робітників, робітники на начальників, матюкаються при жінках і дітях, бо мат став своєрідною окрасою мови ("для связки слов", як кажуть мої колеги). Ніхто не думає, як сказати правильно, якою мовою треба говорити. Просто кожний говорить "як усі" і про те, що "всі". Говорить лиш для того, щоб не мовчати.
Один з моїх колег-монтажників казав про своє життя: "Отработаєш зміну, прийдьош домой, поїси, пограєш у доміно, посмотріш телевізор, футбол, побавишся з жінкою, поспіш і всьо значала".
В інших після роботи думка про те, щоб працювати на присадибній ділянці, щоб підремонтувати, прибудувати, перебудувати, полити, поспати і "всьо значала". Ще в інших — після роботи десь підробити "по договору", щоб заробити на мотоцикл, автомобіль, кооперативну квартиру... Чи просто на пляшку.
На роботі теж є чимало різних клопотів. Дістати цвяхів, зробити якусь деталь для мотоцикла свого, кумові чи сусідові за пляшку, дістати фарби, дошку, набрати сумку вугілля, вапна, солі чи ще чогось, І то не з бідності, не з жадності, а тільки через те, що його не купиш у крамниці, а часом і в силу звички.
А в людей розумової праці, людей з освітою, в інтелігентів які клопоти? Чим вони займаються у вільний від роботи час?
Найкраще я знаю вчительський цех. У них перевірка зошитів, ходіння до батьків відстаючих учнів з проханням посилити контроль (заставляти вчити уроки, заборонити ходити в кіно та дивитись телевізор, не дозволяти читати книжки не за програмою), домашнє господарство, хатні роботи, "підвищення ідейного рівня та ділової кваліфікації".
Щодо підвищення ідейного рівня — це, наприклад, кілька десятиліть вчити 4-й розділ історії ВКП(б), написаний Й. В. Сталіним. Підвищувати самостійно і в гуртках, виступати на семінарах чи показувати конспекти виучуваного пропагандистові.
Ніхто не вважає себе на достатньому ідейному рівні, усі вчаться, тобто складають плани, конспекти, звітують. Підвищувати свою кваліфікацію — це значить читати журнал зі свого предмета, методичні розробки. На все це також складаються плани самостійної роботи, звіти на методнарадах та методоб`єднаннях.
Мабуть, ні в кого не повернеться язик сказати, що він (вона) вже досить підвищив свій ідейний рівень та ділову кваліфікацію і може по-людськи працювати з дітьми, читати та думати без затвердженого плану. Мабуть, такого прийняли б за божевільного чи ворога народу.
Без хатньої роботи обійтись не можна. Служниць нема, бо за що ж найняти? І не прийнято. Без домашнього господарства (город, птиця, порося) не обійтися сільському вчителеві, бо де ж узяти овочів, фруктів, м'яса сільському вчителеві? А без великого мистецтва (театр, музика), без літератури, новітніх ідей, подорожей, мандрівок і т. п., без знання мови, виходить, дітей можна відмінно вчити і чудово виховувати.
В агрономів узагалі нема вільного часу. Від зорі до зорі в полі, а вдома залишається тільки поспати. Приблизно таке ж становище з дозвіллям у багатьох працівників з ненормованим робочим днем.
У технічної інтелігенції та працівників науково-дослідних установ робота часто триває й після роботи, зокрема проводяться обговорення виробничих проблем. Технічна інтелігенція та науковці зайняті читанням численних журналів, газет, сидять біля "блакитного екрана", за шаховою дошкою...
Зараз модно знати усе на світі. І які звірі та птахи водяться на найвіддаленішому острові, скільки було Гітлерів, усі версії про смерть Гітлера, співчувати долі Нікоса Теодоракіса, Анджели Девіс, знати, що є навіть пташине молоко... Усе знати. А для чого? Відповідь одна: "А как же? Надо быть в курсе событий".
І, голосуючи за резолюцію "Свободу Анджелі Девіс!", "Свободу і незалежність народу Анголи!" чи "Свободу Бангладеш", люди з освітою, керівники підприємств чи установ не помічають того, що твориться поруч: умирає рідна мова, інтелектуально калічаться мільйони людей, у тому числі вони самі та їхні рідні діти.
І ніхто ніколи ніде не порушує цих проблем. Чому? Через брак знань? Не думаю. Невміння логічно мислити? Не віриться. Найскоріше, через оте всезнайство, через масовий потік розважальної інформації, через невміння зосередити свою увагу на живому конкретному ділі, через байдужість до долі рідного народу.
Схоже на те, що сьогоднішній інтелігент розтринькує свою енергію та знання для натоптування власного черева та на втіху бюрократів та чиновників, на погибель своїх годувальників — українських трударів серпа та молота.
Тяжко повірити, що хтось із інтелігентів думає, що стипендію, професуру, аудиторії та лабораторії їм, колишнім студентам, дав якийсь корифей усіх наук чи група мудрих мужів. Адже кожний розуміє, що то матеріалізована праця селян, робітників, працівників сфери послуг.
Внесок українських трударів був і є чи не найбільшим у цілому СРСР. І за ті жертви, що їх приніс український трудовий люд (добровільно чи примусово — немає ніякої різниці), інтелігенція, у тому числі українського походження (українською її не назвеш, бо їй чужими стали українська культура, традиції, мова), платить йому зневагою, презирством.
Мабуть, ніколи раніше українська інтелігенція в цілому не була такою чужою та відірваною від трудящих (робітників та селян), як це можна спостерігати у нас на Донеччині сьогодні.
Тяжка була доля робітників та селян на Вкраїні до революції. Вони працювали в полі від зорі до зорі, народжували, годували та виховували по 8—12 дітей, передавали нащадкам надбання попередніх поколінь.
Не легка була й праця робітників. Я не збираюся ідеалізувати минуле, але то є факт, що народ жив не хлібом єдиним, творив пісні, танці, казки, легенди, яких і набралось у нас сотні тисяч.
У роки мого дитинства ще живі були вечорниці. Тихого літнього вечора можна було чути пісні дівчат та парубків у моєму хуторі Їжівка, доносились вони до мого вуха й із сусідніх сіл (Клинове, Віролюбівка, Олексієве-Дружківка).
Щодо праці, то сьогоднішні колгоспники працюють не менше, коли не більше. Праця на колгоспному полі чи фермі, на присадибній ділянці, біля власної худоби, птиці, ходіння чи їзда на базар, купування, діставання, будівництво... Усе це практично забирає весь час, і для інтелектуального життя, навіть для відпочинку, його залишається обмаль.
Робітники переважно затрачають менше фізичних зусиль, але робота, черги, переїзди теж забирають багато часу, і тому культурний рівень як у селі, так і в місті, стає все нижчим: пісні не чути, хіба на весіллі, хрестинах чи проводах у солдати після чарки. Палаци культури, клуби тільки демонструють кіно та іноді влаштовують танці.
Молоді в селах майже немає. Село вже на Донеччині перестало бути українським, з'явилось чимало пришельців. Про це пишуть у газетах, соціологічних дослідженнях, називаючи цей процес прогресивним, інтернаціоналізацією.
Я особисто не бачу в цьому нічого ні прогресивного, ні інтернаціонального. Це веде до зниження рівня культури, до знищення вікових традицій народу, до псування (а часом, може, до повного знищення) української мови.
Може, я не вмію бачити великих зрушень, піднесення культурного рівня народу, колективної відповідальності, патріотизму, високих моральних якостей трудящих та інтелігенції? Може, я дивлюсь на життя через чорні окуляри?
Багато (безліч) раз ставив свої спостереження, думки під сумнів, шукав помилки у своїх висновках, що викладені в цих замітках. І не знаходив виправдання баченому, не зміг, уявити собі райдужного майбуття. Усе, що стосується культури в сьогоднішньому житті, мені здається беззмістовним, безглуздим. А майбутнє уявляється трагічним та пустим.
А може, так і треба? (Кожен за себе, а Бог, з'їзд чи Пленум за всіх). Може, це є логічним шляхом розвитку культури на Донеччині на сьогодні? Так ні ж. Не може так бути.
Наукові працівники становлять 10,4% всього єврейського населення СРСР, 3% — грузинського, 2,1% — російського, 0,9% — українського, 0,8% — білоруського (з книги В. Кичко "Сіонізм — ворог молоді"). Що можуть означати ці показники? Що білоруси в 13 раз дурніші за євреїв та в 2,6 раза за росіян? Українці відповідно в 11,5 та 2,3 раза? Мабуть, що ні. Так чим же це пояснити?
Я пояснив би це, виходячи зі спостережень у Донеччині:
1) Викачуванням з України матеріальних ресурсів;
2) Виховання та навчання українських дітей російською мовою (на "родной речи" і "родной литературе");
3) Занедбанням українського патріотичного виховання теорією "єдиної братньої колиски", теорією "двох рідних мов", теорією злиття "братніх народів в єдиний великий радянський народ".
Я не вірю в богообраність будь-якого народу, не вірю у великість народів та мов, не вірю в злиття народів, не вірю, що через 10, 100 чи 600 літ мого українського народу не буде.
Як інтернаціоналіст я щиро бажаю богообраному народові (єврейському), великому російському та всім іншим народам всього світу жити на своїй землі, працювати на благо своїх народів, підвищувати відсоток науковців до 15, 20 чи 50%.
Хай кожний народ допомагає іншим народам, у тому числі моєму українському, але не шляхом "інтернаціоналізації" Донеччини, не шляхом злиття націй, не шляхом направлення в Донбас спеціалістів з Ленінграда чи Новосибірська, а українських спеціалістів у Казахстан чи на Урал.
До 1917 року на Донеччині були російські, німецькі та єврейські школи. Наприклад, у Бахмутському повіті було російських шкіл 272, єврейських — 54, німецьких — 37. Українських не було ні одної (за книгою А. І. Гайового "Краткое историко-географическое описанне Бахмутского уезда", Бахмут, 1906 г.).
Після короткого періоду українізації (1917—1934 рр.) почалася нова хвиля переслідування за часів культу Сталіна. Культ ніби розвінчаний і засуджений, а його наслідки щодо мови та культури на Донеччині залишились.
Я вірю в працездатність, життєву силу, творчі здібності моїх земляків-донбасівців. Вони стали байдужими до рідної мови та культури в результаті запрограмованого згори перемішування людей різних національностей, через знищення та направлення значної частини української інтелігенції далеко від України, наслання на Донеччину спеціалістів з інших республік, у результаті безликості, безхребетності спеціалістів-українців, що залишилися на батьківщині.
У мільйонів людей не може не пробудитися цікавість, розуміння, а потім і свідома праця на ниві піднесення рідної культури, почуття людської гідності та національної гордості.
Я вірю, що така свідомість неминуче прийде на мою Донеччину. І хотілося би, щоб це сталося якомога швидше. Національна безликість — хвороба куди тяжча за алкоголізм, і боротися з нею треба не менш активно, ніж із алкоголізмом і хуліганством.
Кожний великий письменник дбав про чистоту мови, закликав не вживати без потреби іншомовних слів. Тургенєв писав: "Російська мова така багата і гнучка, що нам нічого брати у тих, хто бідніший за нас". Так скаже кожний француз чи іспанець, чех і серб, грек і турок і т. п.
Так думаю і я про українську мову. Для чого, наприклад, "кружка", коли є "кухоль", "кварта", "горнятко"; для чого "галстук", коли є "краватка", для чого "костер", коли є "багаття", "вогнище", "ватра" і т. д.
Російській мові не загрожує знищення, вона може дозволити собі запозичення з інших мов, часом і незграбні, невідповідні її нормам. Для української мови — це смерть, бо втрачається її самобутність, що знищувалась упродовж сотень років багатьма колонізаторами, колоністами, асиміляторами.
Українська мова - не вигадка буржуазних націоналістів, не польська інтрига, не результат чи прояв антикомунізму. Це мова живого 40-мільйонного народу. І, на жаль, тепер, в епоху розвитку націй та національних культур, часто насильно впроваджуються слова, що не відповідають нормам української мови.
Наприклад: площа, площадка, процент, ботинки, лимон, дев'ять годин десять хвилин, кофе натуральне, носки чоловічі і т. д., у той час, як є майдан, відсоток, черевики, цитрина, десять на десяту, кава, шкарпетка. Боротьба за чистоту мови для українців Донеччини, де надзвичайна різноманітність зайшлого елементу, набуває особливого значення, і повинна б стати основою в боротьбі проти асиміляції.
Усі газети, в тім числі й "Радянська Донеччина:", подають чимало матеріалів про рівноправність народів і мов, про розквіт націй і народностей — великих і малих. Особливо багато стало з'являтися їх у зв'язку з підготовкою до святкування 50-річчя з дня утворення СРСР. А ось про недоліки в галузі розвитку національної культури, української мови на Донеччині — не з'являється.
Основою ж культури будь-якого народу, повторюю, є його рідна мова. Багата, колоритна, милозвучна, мелодійна українська мова, яку народ проніс через віки поневірянь, принижень, декретованих знищень, зневаги, на Донеччині служить зараз лиш незначному відсоткові людей і тільки для хатнього вжитку.
Українська мова цілком витіснена з вузів, науково-дослідних установ. Не чути її на підприємствах, у школах, дитячих садках численних міст. Зникає вона навіть уже і в селах. Чи можна при такому становищі говорити про розквіт, культуру? Свобода і культурний рівень народу — основа прогресу, справжнього людського життя.
Полишивши в стороні проблеми свободи, продовжу опис становища рідної мови в Донецькій області, оскільки воно, на мою думку, вкрай плачевне та критичне.
У нас в республіці державною мовою є (згідно з Конституцією УРСР та СРСР) — українська. Мовою спілкування, природно, також повинна б бути українська. Російська мова є мовою міжнаціонального порозуміння.
За царату без знання російської мови людина не могла, не мала права займати будь-які державні посади, її не призначили б на керівну посаду в установі чи на підприємстві, не допустили б до школи, бо там — російська мова.
У Російській імперії визнавалась державною мовою тільки російська мова, а всі інші мови (за Пурішкевичем) були "собачими наріччями", у тім числі й українська. Революції 1917 року поклали край національному гнобленню та відкрили шлях для розвитку національних мов та культур усіх народів та народностей колишньої Російської імперії.
У часи свого панівного становища в імперії російська мова була поширена серед інородців і служила знаряддям для знищення "собачьих наречий". Тепер же в СРСР нема загальнодержавної мови, нема обов'язку вивчати російську мову (вона вивчається добровільно).
Російська мова є тільки знаряддям порозуміння естонця з вірменином, якута з молдаванином. Вона потрібна для того, щоб заощадити кошти і не перекладати якусь наукову працю, з української на киргизьку чи з англійської на 100 мов народів СРСР, якщо та праця зацікавить всього 10—15 спеціалістів у кожного народу.
Знання російської мови дозволяє швидше й ширше знайомитися з надбанням у галузі науки, культури, мистецтва різних, особливо малочисельних народів СРСР.
Твердження, що російська мова краща, вища, більша, могутніша за українську, литовську, киргизьку чи аварську, — це шовінізм. А такі твердження досить часто трапляються в газетах, по радіо, не кажу вже про їх побутування в розмовах, зокрема, в нас, на Донеччині.
На Донеччині, наскільки я знаю, університет та всі інші вузи послуговуються російською мовою. Чи нормально це? Очевидно, що ні. Кожна окрема людина вправі вибирати собі мову і місце проживання, але мовою університету, вузів мусить бути мова суверенної держави, якою є Україна, Естонія, Італія чи якась інша держава.
У Донецькій області живуть 2,7 мільйона українців, 1,9 млн. росіян, 103 тис. греків, білоруси, євреї, вірмени, татари та інші. Приблизно такий же національний склад Ворошиловградської області.
Але Донеччина не держава, а складова частина України. Росіяни та інші народи в ній не мають права автономії чи складової частини, як Квебек у Канаді, татари, удмурти чи якути в Російській Федерації, аджарці чи осетини в Грузії і т. д.
Росіяни та інші повинні знати українську мову, терпіти принаймні, якщо не шанувати, культуру, традиції, звичаї народу, серед якого живуть. Російськомовні вузи на Донеччині — це порушення суверенітету держави.
Людей, що живуть на Донеччині і зневажають український народ, можна порівняти з колоністами і плантаторами, якими були, наприклад, іспанці чи англійці в Америці, Індії, Австралії в XVII ст., німці, болгари, греки на землях запорозьких козаків, у тім числі на Донеччині, з ласки Катерини Другої у XVIII ст.
Національна свідомість пробуджується, в першу чергу, в інтелігенції. Починається вивчення минулого свого народу, етнографії, фольклору, літератури. Продовжується відкриттям вузів рідною мовою і завершується освітою всього народу.
Так було в минулому в колоніально залежних народів: у Чехословаччині, Болгарії, Україні. Такого перебігу історії бажав би я і для сучасної Донеччини. І це тим легше, що офіційна національна політика в СРСР спрямована на всебічний розвиток націй та народностей.
Отже, на Вкраїні, зокрема, на Донеччині, вузи повинні бути україномовними. Вузи повинні давати не лише знання в якійсь галузі науки чи техніки, а й виховувати українських патріотів, патріотів Радянського Союзу, гуманістів.
Я за те, щоб українські хлопці та дівчата вчились у Москві, Тбілісі, Ризі, у Парижі чи Лондоні. Хай би знали різні народи, їхні мови, культури та несли свої надбання рідному народові, як то робили Т. Шевченко, М. Лисенко, І Франко, Расул Гамзатов, Ганді, Хо Ші Мін та багато інших передових діячів українського та інших народів. Вони пізнавали чужу, часом вищу, культуру, щоб нести свої знання рідному народові, підносити його культурний, суспільно-політичний та науково-технічний рівень.
Я й за те, щоб у донецьких вузах вчилися росіяни, грузини, в'єтнамці, юнаки та дівчата інших народів. Це зближує народи, взаємозбагачує їх. Але чужинці у вузах Донеччини повинні вчитись українською мовою. Тільки тоді вони одержать не лише знання за фахом, а й пізнають наш народ, його культуру, його звичаї та понесуть свої знання про Україну своїм народам.
Тільки жалюгідним покидькам байдуже, де жити, кому служити. Вони за гроші готові продати і рідну неньку. Справжній патріот, навіть коли він не живе на своїй землі, служить своєму народові, боліє його болями, зичить йому безсмертя і в міру сил та можливостей працює для нього. Яскравим прикладом цього можуть служити вірмени всього світу, особливо їхня інтелігенція.
Не можна собі уявити, щоб англійський уряд чи будь-хто відкрив у Лондоні французькомовний чи німецькомовний університет чи вуз, в Іспанії — англійський, в Москві чи Ярославлі якийсь неросійський. А на Донеччині всі вузи (підкреслюю — всі!) російськомовні.
Спеціаліст у процесі 5-6-літнього навчання чужою мовою розгублює рештки знань рідної мови, неспроможний виступити на науковій чи технічній нараді рідною мовою (не знає термінології). А часто навіть лікар чи вчитель не можуть говорити зі своїми пацієнтами та учнями рідною мовою. Чи це не парадокс? У XX столітті! У народу, який має всіма визнану тисячолітню історію та культуру?!
Російськомовні спеціалісти вбивають інтерес до рідної мови в тих, ким керують, кого обслуговують та навчають. Через російськомовність спеціалістів та керівників у більшості людей складається враження нижчості рідної мови, з'являється прагнення користуватися виключно "вищою", російською. І народжується "суржик" ("стулка", "гречка", "хата", "жменя"; "хвортка" замість "калитка"; "ставок" замість "пруд"; "кавун" чи "каун" замість "арбуз"; "гарбуз" замість "тиква" і т. д).
Про фонетику нема чого й говорити. Дехто схильний ось такий "суржик" називати донбаською мовою. Механічна суміш двох цілком сформованих і розвинених мов не може довго жити, а носії суржику — ті, хто ним користується, були, є і будуть смішними як в очах українця, так і в очах росіянина. А в поширенні "суржику", повторюю, провідна роль належить так званим російськомовним українським спеціалістам.
Одною з найтяжчих проблем майже в усі часи та у всіх народів була проблема підлітків. Часто говорять і пишуть про неї, в тім числі і в радянській пресі. Постійно ставиться питання: чим зайняти підлітків? Як організувати дозвілля? Як прилучити до громадсько-корисної праці? Як запобігти правопорушенням, бешкетництву і т. п.
Питання ставиться, а розв'язку так-таки й нема. Безпорадні батьки, школа, комсомол, різні комітети і міліція. Не менш гостро, ніж в інших районах, стоїть ця проблема і в Донбасі. Які ж причини того, що підлітки байдужі до навчання, що немало серед них дармоїдів, хуліганів?
Головними, на мою думку, виходячи зі спостережень на Донеччині, є:
1) Престрашна мішанина людей. Кожен несе на Донеччину свої традиції, мораль (часто низькопробні). Цілковита байдужість до традицій, віри, моральних норм, мови корінного населення — українців, їдуть на Донбас, як правило, люди, котрим байдужа наша Батьківщина, ті, хто шукає "длинных рублей", "привольной, хорошей жизни".
2) Формальне навчання та примітивне виховання дітей, починаючи з колиски. Діти переважно неголодні, одягнені, але залишаються з вакуумом у душах.
3) Примітивізм у житті дорослих.
4) Формалізм та бюрократизм у роботі дитячих та юнацьких організацій.
5) Відсутність ідеалів. Комунізм для дітей — ідеал туманний і далекий. Я, наприклад, коли хтось запитує, що це таке, коли він буде, — нічого не можу сказати. Більше того, не знаю, де й прочитати про це. А що вже говорити про дітей.
Батьки теж задумуються над суспільними проблемами, мовчазно та терпеливо зносять несправедливість, черги, нестачі і говорять про них хіба тільки між собою, або біля пляшки. Ціною честі, сумління, обману, з допомогою хабара, іноді на шкоду своїм найближчим, дістають дрібненькі блага (дефіцитні товари), вигідні (хоч і ганебні) посади чи місця.
Так робиться на очах у дітей, і рідко в якої дитини ще в шкільні роки не зріс протест, якого не можна висловити ні батькам, ні вчителям, ні комсомольському вожаку.
Шахрайство вдома та на вулиці — і товчення світлих ідеалів у школі; нудьга, примітивізм, нудота в житті — і щасливе дитинство в кіно, на "блакитному екрані"; міщанство та цілковита байдужість до всього навкруги — і героїзм, самопожертва в літературі, газетах...
Чи можуть такі суперечності викликати ентузіазм, прагнення до подвигу, служіння істині? Адже коли не обговорюються в пресі, на зборах, у класі дійсні проблеми життя — у дітей мимоволі виникає думка: "Для чого вчитися, коли знання ні до чого, коли напівграмотний робітник має більше благ, ніж інженер чи вчитель, коли вони поряд стоять у черзі і терпеливо, мовчазно зносять різні кривди. То для чого ж учитись?"
Діти знають і бачать, що окремі начальственні батьки дістають дефіцитні товари не в черзі, не на базарі в перекупщиків, а іншим способом, "з доставкою на дом". Чи може таке спонукати до активного навчання? Ні.
Моє покоління, кому зараз 40-50 літ, росло та виховувалося в період репресій проти інтелігенції, страху за життя своє та близьких, матеріальних нестач, війни, повоєнної розрухи, масових переміщень величезної кількості людей і цілих народів. Не обминуло це лихоліття і донбасівців.
Замість того, щоб творити добро, люди пристосовувались до зла, прагнули задовольнити шлункові потреби, мріяли про те, як би вижити, і поступово розгублювали національні традиції, культуру, мову. І такі залякані, зневірені, інтелектуально вихолощені люди сьогодні є батьками, вчителями, наставниками дітей та молоді.
Першою книгою дитини в школі є "Букварь". Вивчивши літери, дитина починає читати книжки "Родная речь", далі "Родная литература". А вона ж на Донеччині "родная" тільки для третини дітей.
Із другого класу починають вивчати українську мову. Для переважної більшості дітей вона рідна, але ж подається не як рідна, а як німецька, англійська чи будь-яка чужоземна мова, яку можна знати абияк.
Чомусь навіть у початкових класах українськомовних шкіл нема підручника "Рідна мова", а просто "Українська мова". Термін "рідна мова" має права громадянства тільки стосовно російської мови. Чому?
Виховувати свідомих громадян і патріотів на чужомовній основі — це те ж саме, що зводити будову на піску без фундаменту. Будова може розсунутись на самому початку будівництва або ж рухнути після його завершення, заваливши своїм камінням і тих, хто в ній житиме, і сусідів.
Російськомовні школи на Донеччині збіднюють, обкрадають дітей не лише щодо рідної мови, а й в інших планах, зокрема інтелектуальному. У результаті зневажливого ставлення до рідної мови зневажається часто весь гуманітарний цикл основ наук, у тім числі й російська мова та література. Вартими уваги, з точки зору дітей, частіше бувають математика, фізика, хімія, ніж література, історія, географія.
Навчання в школах повинно вестись рідною мовою дітей. Це відстоювали всі видатні педагоги світу. Хто коли вважав, що для дітей краще вчитись чужою мовою? Зараз у Москві, Ленінграді та інших містах є спецшколи з англійською мовою викладання. Але ні один учитель тих шкіл не скаже своїм учням, що російську мову можна вчити абияк, можна її не знати.
Чув, що є такі спецшколи і на Україні. Частина предметів викладається англійською мовою, частина російською, а українська вивчається як предмет. Чи багато знатимуть випускники таких шкіл з рідної мови? Мабуть, дуже небагато, або й нічого.
У звичайних середніх російськомовних школах, а їх на Донеччині в містах 90—95%, а може й більше, діти вчать українську мову 9 літ (у восьмирічних — 7) і не: можуть ні говорити, ні навіть читати нею, бо нема рідній мові застосування на рідній землі. А це: вже трагедія. Українці читають художні твори українських письменників у російському перекладі.
Так родяться перевертні, перекинчики, покручі. Так виховуються люди без патріотизму, без честі, національної гордості, людської гідності, аморальні люди (за О. Гончаром), дикуни (за К. Паустовським). І такі аморальні люди, дикуни керують виробничим процесом, вчать дітей, лікують людей, "розвивають культуру".
Декому може здатися, що це вигадки, що цього нема і не може бути в нашій дійсності, що це наклеп. Однак це дуже легко перевірити, побувавши на вулицях донецьких міст, у вузах, школах, на підприємствах, у крамницях. Можна подивитись протоколи різних рад, зборів тощо.
А найстрашніше, мабуть, становище в дитячих садках Донеччини. У містах усі вони, наскільки я знаю з розмов із батьками, вчителями, виховательками — російськомовні. Чому? Відповідь: "Так хочуть батьки". Дитина від колиски втрачає найдорожче — рідну мову. І не може чинити опору.
Коли доросла людина свідомо вибирає собі місце роботи, проживання чи мову, часто на шкоду своєму інтелекту чи здоров'ю, вона це робить якоюсь мірою за власним бажанням. Вона може зупинитись, змінити свій вибір, чинити опір у разі примусу. А дитина нічого не може.
Цей процес схожий на інтелектуальну кастрацію. Тут щось подібне до того, як вихолощують молочних поросят чи бичків, щоб одержати з них більше м'яса. Із них виростуть люди байдужі до всього людського, виростуть шукачі об'яв: "Требуются рабочие. Зарплата 200—300 руб.", "Обьявляется конкурс на замещение вакантной должности... кандидат, доктор наук".
І інтелектуальний кастрат за дрібну монету зрадить свій народ, покине батьківщину, позбавить батьківщини рідних дітей, усе покине, йому все одно, кому служити, аби мати більше матеріальних благ, посідати вищу посаду, заслужити орден чи медаль.
Підлітки входять у пору ранньої юності зневіреними в ідеалах, спустошеними, свідомими своєї нікчемності. Або ж, навпаки, з переконанням, що вони все можуть, усе їм дозволено, вони дорослі, бо вміють їздити на мотоциклі, крутити магнітофон, уміють здобувати гроші на пляшку. А коли вже говорити про національну самосвідомість, то входять вони до життя вихолощеними, денаціоналізованими.
Куди ж їм податись? Що робити? І йдуть вони в парки з гітарами, магнітофонами чи й просто так, зграйками. Лихословлять, ображають перехожих, влаштовують бійки чи щось гірше. Парки, сади, інші місця відпочинку через них стають неможливими для безпечних прогулянок, розваг, культурного відпочинку. Бо кому хочеться встрявати в безглузді суперечки чи бійки малолітніх хуліганів? І чи таке встрявання дасть корисні наслідки?
Підлітки — основна маса учнів технікумів та ПТУ. Йдуть туди не тому, що бачать у тім своє покликання, що на обраній ниві приноситимуть користь своєму народові, а тому, що треба ж кудись іти, треба ж мати якусь спеціальність для заробітку, або просто тому, що так хочуть батьки.
Програми в технікумах та ПТУ, як правило, перевантажені загальними, непотрібними з точки зору учнів (а може, і взагалі) предметами, які вивчаються формально, і без будь-якої шкоди для майбутнього життя та виробничої діяльності зразу ж забуваються.
У технікумах Донеччини викладання всіх предметів ведеться російською мовою. Вивчається англійська чи французька, а рідна, державна мова народу не вивчається, не застосовується і забувається.
Патріотизм, національна гідність, любов до свого народу, свого міста, села, любов до рідкого слова, до рідної пісні, до рідної природи, історії — ось зерна, які ми повинні б сіяти в душі дітей і в сім'ї, і в школі, і в комсомолі, і через літературу, кіно, телебачення. А на Донеччині сходи цих зерен безжалісно, по-варварському знищуються і виростає в душах дітей чортополох (міщанство, дармоїдство, хуліганство, пияцтво).
Гуртки любителів рідної української природи, рідного українського слова, народної української музики, кваліфіковані лекції чи бесіди на теми, наприклад, "Українська мова — найдорожчий скарб народу", "Українська архітектура", "Живопис України", "Славні сторінки історії України та Донеччини" і т. п. поза всяким сумнівом зацікавили б значну частину підлітків та молоді, пробудили б у них почуття гордості за своїх предків, поставили б конкретні цілі життя. Але де вони є?
Комсомол з його буденними турботами, поголовним членством, формальними, горезвісними методами роботи неспроможний зацікавити підлітків. Героїка комсомольців 20-х років може викликати подив, часом заздрість, але наслідувати героїв тих часів ніхто не хоче: не ті часи.
Молодь потребує живого, конкретного діла, права і можливості шукати і знаходити, свободи, своєї дороги. Часом можуть бути помилки, збочення, але шкода від них була б незрівнянно менша, ніж від повної залежності від старших, коли молоді відведена роль тільки слухатись та виконувати вказівки без роздумів і сумнівів.
Проблема навчання та виховання дітей з незапам`ятних часів була на першому місці в усіх народів в усі віки. Працелюбства та ремесла вчили батьки, грамоти та наук — школа, віри та моралі — церква. Тепер же не розбереш, хто чого вчить.
На Донеччині мати-українка здає дітей у дитячі ясла чи садок, а вони російськомовні. Мати зрікається рідної мови, щоб не п у т а т и дитину. Серед перших слів дитини (після "мама", "папа") — "Ленін", "партія", "армія". Саме про них пісні, віршики дітей 2-5 літ. А чи багато вони з того усвідомлюють?
І діти-дошкільнята вважають своїх мам, бабусь, дідусів дурними, бо вони не так говорить, як їхня гарненька, "культурна" вихователька. Батьки мусять казати дитині, що її вихователька найкраща людина, бо якщо ні, то нащо ж її слухати, її наслідувати? А вихователька каже: "Не гаварі рукавічкі, штанці, спідничка, панчішкі і т. п. Єто некультурно, по-хахлацкі".
І дитині з перших років життя вдовбується в свідомість, що її рідні некультурні, хахли, що їх треба соромитись. А далі жовтенятські клятви, піонерське "К борьбе за дело Ленина-партии (раніше — Ленина-Сталина") будьте готовы!".
А чи може 10-13-літня дитина збагнути, що то за "дело"? Ні, не може. І виходить формалізм. Батьки неспроможні пояснити "дєла" і не вправі заперечити, бо то злочин, за який належиться кара.
Панівні класи завжди прагнули вбити в пригнічених народів їхню віру, мову, національну культуру. За прикладами далеко ходити не треба. Досить подивитися в історію України.
Поляки надавали окатоличеним, споляченим українцям маєтності, вищі шляхетні становиська, навіть королівську корону. Російські царі надавали зрадникам українського народу та національних республіканських традицій, тим, що зрікались рідної мови та сприяли русифікації українців, дворянські права, давали землі, кріпаків, урядові посади, військові чини. А тих, хто обстоював права народу, був вірним його сином, запроторювали в монастирі, на каторгу, в солдати.
На жаль, і сьогодні на Донеччині можна нерідко зустріти тих, хто блюзнірствує над українцями, їхньою мовою та культурою. А що зробиш? Затопити в ситу пику такого колоніста-плантатора — злочин, виступити десь на зборах — не дадуть слова, зацитькають, написати до газети — не надрукують, у суд не приймуть — немає закону. Отже, безвихідь. Єдине, що залишається — терпіти. А терпінню ж може прийти й кінець.
З увагою читаючи статті та книги, я ніяк не можу перенести понять "інтернаціоналізм", "дружба народів", "патріотизм" на живу, конкретну дійсність Донеччини.
Адже інтернаціоналізм у теорії — це взаємна повага народів; дружба народів — взаєморозуміння, взаємопідтримка, солідарність, патріотизм — щира любов до свого народу.
А в нас на Донеччині інтернаціоналізмом називають мішанину людей різних націй та народностей, які або соромляться називатись іменем свого народу, або й називаються татарами, греками і т. д., але всі, хором, зневажають народ, на землі якого живуть, на шиї якого їдуть, хліб якого їдять та закалюють землю, культуру, традиції українського народу.
І українці не мають ніяких можливостей боронитись. По-моєму, тут інтернаціоналізмом і не пахне.
Про яку дружбу може бути мова, коли людину з далеких країв пригнали на відбудову шахт, або завербували для заробітків, або молодого спеціаліста прислали на два роки, і вони залишаються навіки на Донеччині чужими, байдужими до місцевих традицій, культури, мови.
Варто було б провести конкретні соціологічні дослідження, щоб виявити справжню картину та зробити відповідні висновки, а саме, чи може бути патріотом Донеччини отакий заробітчанин?
Українці, що народились і виросли на Донеччині, соромляться признаватися, що вони українці, соромляться говорити українською мовою, бо їх називають "хахлами", "бандерами"... Ні, таке становище не має нічого спільного з інтернаціоналізмом.
Звичайно ж, і приїжджі люди приносять користь своїм трудом у сфері матеріального виробництва, приносять чималий прибуток на спиртних напоях, купівлею автомобілів, мотоциклів, телевізорів, але не культурному розвиткові України.
Зараз у пресі наполегливо пропагується єдність трьох братніх народів, теорія "спільної колиски", "провідна роль російського народу". Я не історик і не буду висувати своїх теорій чи гіпотез. Але ця теорія, на мою думку, як українця, дуже шкодить розвиткові української культури та культурному поступові всього СРСР.
На основі цих теорій складається хибна думка, що українець, білорус чи росіянин — то одне й те ж. Чому ж тоді росіянин не засвоїть українську чи білоруську мову та культуру? Чому ж тільки "меншим братам" надано право, а точніше обов'язок, засвоювати російську? Тут уже від братерства нічого не залишається.
Якщо навіть теорія "єдиної колиски" справедлива (я в неї не вірю), то в ході історичного розвитку протягом цілого тисячоліття склались три зовсім окремі нації. А нація ж — категорія історична.
Окремішність українського чи білоруського народів неодноразово офіціально підтверджувалася вченими як до 1917 року, так і після. Україна та Білорусія ввійшли до складу СРСР як суверенні національні держави. Їх суверенітет у політичному розумінні ніким не заперечується, вони мають право на відокремлення. А в мовному та культурному плані?
Не менш дивною є і теорія злиття націй у тому розумінні, що нації відімруть, зіллються в одну націю (під цим, до речі, розуміється, що в російську). Асиміляція проходила, проходить і, очевидно, в майбутньому буде проходити. Але народи вічні, народи безсмертні. Вони іноді можуть хиріти, знаходитись у стані депресії, а потім заблищати всіма кольорами веселки і дати світові чудові зразки в одній чи кількох галузях науки, культури, політичних чи філософських учень. Історія знає таких прикладів багато...
Якби навіть теорія злиття націй чи народностей була об'єктивною закономірністю розвитку людства, то й тоді все одно офіційно використовувати її для знищення націй чи народностей у вищій мірі жорстоко і негуманно.
Я уявляю собі кваліфікованого лікаря, що говорить своєму пацієнтові: "Згідно з наукою, що добре вивчила хворобу, на яку слабуєте, ви помрете. Це неминуче. Ми будемо давати вам дорогі, гіркі, нудотні ліки, ви вживайте їх, але... Ви приречений. Ви помрете". Не думаю, що хтось назвав би такого вченого лікаря інакше як ідіотом. А щодо цілих великих народів така теорія має офіційне право громадянства.
Я не хочу асимілюватися, не хочу стати безбатченком. Я не хочу, щоб асимілювались росіяни, греки, татари, євреї. Хай кожний народ живе на своїй землі, творить у міру своїх сил культуру, множиться і діє на користь всього людства, у братній співдружності (а не як держиморда). Я категорично проти "добровільної" асиміляції українців, зокрема моїх земляків-донбасівців.
Зараз чи не в кожному номері газет можна зустріти слова "советский народ" — як нова історична спільність людей. Або я надто обмежений, щоб зрозуміти це, або в цих словах криється помилка. Не можу збагнути, як один народ може складатися з багатьох народів...
Якщо є "советский народ", то кожна його складова частина має називатись народець чи що, тобто щось таке мізерне, неповноцінне, однобоке, нездатне на самостійне існування. Не розумію, не збагну.
Важливою, на мою думку, є проблема міжнаціональних шлюбів. Було б порушенням однієї зі статей "Декларації прав людини" про право кожного одружуватись і засновувати сім'ю незалежно від раси, віросповідання чи національності. Кожен має право вибору, і це право повинно бути гарантоване кожному громадянинові.
Відомо, що з метою асиміляції, ополячення, окатоличення українців поляки дозволяли шлюби з українцями, але з клятвою українця (українки), що діти будуть виховані в католицькому обряді. І українці, православна церква цілком слушно ставилися до таких шлюбів негативно.
Зараз змішані шлюби, як правило, ведуть до самознищення українців, бо росіяни, татари, євреї та інші дуже рідко приймають культуру, мову, традиції українського народу (мається на увазі Донеччина). І часто українець чи українка опиняються перед альтернативою: або самознищитись, або розлучитись. На мою думку, краще вже друге, ніж перше.
Соціологи, аналізуючи міжнаціональні шлюби, твердять про їх доцільність, прогресивність. Зокрема, Холмогоров у книзі "Интернационализм социалистических наций".
Доцільними і прогресивними міжнаціональними шлюбами є лише ті, коли і він, і вона з повагою і любов'ю ставляться не лише до предмета свого обожнення, а й до народу, з якого вийшов парубок чи дівчина, коли нащадок такого шлюбу скаже, як Ф. Шопен: "Я розумом француз, а душею поляк". Коли діти від змішаних шлюбів і саме подружжя служитимуть прогресові менш розвиненої чи пригніченої нації, як, наприклад, М. Загірня, А. Кримський та ін.
Годилось би виховувати в молоді почуття патріотизму, відповідальності за долю свого народу, застерігати від сліпого кохання чи нагадувати, скільки нещасть приносить байдужість до ідеалів та мети свого обранця чи подруги. Варто б нагадувати і слова Шевченка: "Кохайтеся, чорнобриві, та не з москалями". Вони не втратили свого значення і на сьогодні.
Відсутність вільного обміну думками з приводу міжнаціональних шлюбів приводить до того, що кожного, хто в той чи інший спосіб акцентує на цьому увагу, офіційно зараховують до ворогів дружби народів. Хоч насправді це питання не таке вже і просте і очевидне в умовах сучасної України, особливо Донеччини.
Коли, наприклад, українка виходить заміж за росіянина, що живе на території Росії, само собою розуміється (і це, по-моєму, цілком правильно), що вона повністю сприймає і поділяє весь уклад життя росіянина, починаючи від мови і кінчаючи всіма неписаними законами, звичаями та обрядами оточення свого чоловіка. Коли ж такий випадок має місце на Україні, то не тільки чоловік, росіянин, нічого не сприймає українського, а й дружина його (українка), і діти повністю русифікуються.
Виправдання міжнаціональних шлюбів, що ведуть до асиміляції, нагадує мені троянського коня. Зовні все гарно, привабливо, а всередині — загибель довірливого народу, довірливої дівчини чи парубка.
Історія — найдійовіший, найефективніший засіб формування національної самосвідомості, національної гордості. Особливо багата патріотизмом, лицарством, звитяжною боротьбою, демократизмом, республіканськими традиціями історія нашого народу.
Історія ж українського народу поки що недоступна не лише молоді, а й спеціалістам, зокрема, вчителям. Хочеться сподіватися і вірити, що незабаром вийде правдива, наукова історія України, історія Донеччини, історія кожного міста, а то й села.
Можна думати, що матеріали вже підібрані, опрацьовуються. Свідченням того є 4-томна "Радянська енциклопедія історії України", історія міст і сіл УРСР, зокрема, Донецької, Ворошиловградської областей та інших.
Ми повинні наслідувати приклад істориків РРФСР, де перевидані й доступні кожному, хто цікавиться, багатотомні праці "буржуазних" істориків Соловйова чи Ключевського. Бо від того наука лише виграла. Праці українських істориків XV—XX ст. також стали б у пригоді як науковцям, так вчителям і всім бажаючим.
Верховна Рада УРСР розглядала питання "Про стан та заходи дальшого поліпшення навчально-виховної роботи в загальноосвітніх школах УРСР". У постанові не відмічено занедбання вивчення рідної української мови. Може, це явище характерне тільки для Донеччини?
Але і в цьому разі не можна залишати такий величезний загін дітей та молоді без належної уваги до якості вивчення рідної мови українцями та державної мови всіма приїжджими. Хочеться вірити, що при Вашому сприянні Донецький облВНО [відділ народної освіти - ІП], обласна рада депутатів трудящих детально вивчать це питання та винесуть його на якнайширше обговорення на сторінки газет, журналів, колективів учителів тощо.
"Так хоче народ", — може дехто сказати у відповідь на мої болі щодо занедбання рідної мови, "добровільної" асиміляції моїх земляків-донбасівців. Але ж народ століттями терпів (що те саме, що й хотів) кріпацтво, зокрема, в Росії. Народ тисячоліттями "хотів" рабства — країни Сходу.
Український народ "хотів" полонізації, русифікації, румунізації. Народ "хотів" Сталіна, Гітлера, "хоче" Мао Цзедуна і т. д. Народ хотів, а часом і тепер хоче, полювання на відьом та гайдамаків. Народ "не хотів" Шевченка — і він служив рядовим в Орській фортеці. Народ "не хотів" Драгоманова — і він все життя провів у еміграції.
Народ "не хотів" Герцена, Бакуніна, Лаврова — і вони дзвонили в "Колокол", тікали з тюрем та каторги. Народ довго то "хотів", то "не хотів" М. Скрипника, Г. Петровського, І. Якіра та сотні чи тисячі інших. Отже, посилання на "хотіння" народу не витримує критики. Історично так склалося, що народ "хотів" і "хоче" того, що йому наказують хотіти.
Дуже часто народ мордує, гонить своїх геніїв, а через десятиліття після їх смерті молиться на них. Народ хотів і хоче хліба і видовищ. Тепер ще хоче горілки, власних автомобілів, футболу, багатосерійних детективних фільмів, ресторанів...
І це народу треба дати. Але не цим тільки живе і окрема людина, і нація. Народ годилось би піднімати до рівня тих, хто боровся і бореться за його життя, розквіт, прогрес, хто за нього помирає, а не потурати тваринним інстинктам, що в більшій чи меншій мірі притаманні кожній людині.
Я знаю, що мої думки не знайшли б 100%-го схвалення народом. Я переконаний, що лише якийсь відсоток людей спромігся б прочитати і подумати над цими моїми писаннями. Але я переконаний і в тому, що після прочитання сотні чи тисячі батьків у Донбасі заявили б у міськВНО, що вони хочуть вчити дітей рідною мовою і в дитсадках, і в школах, і у вузах.
А коли б був прийнятий закон, що у вузах, технікумах, ПТУ навчання буде вестись українською мовою, та вступні екзамени будуть прийматися українською мовою (а саме так і повинно бути в суверенній республіці), то тільки поодинокі батьки та діти не хотіли б вивчати українську мову.
Повторюю, я — інтернаціоналіст. Не прагну привілеїв для українського народу та української мови в Росії, Грузії, Франції чи Америці. Я хочу тільки, щоб український народ був господарем на своїй землі, був власником своїх багатств, почував себе рівним серед рівних, не деградував, не асимілювався.
Тяжке матеріальне становище під ярмом польських, російських, австрійських та інших поміщиків та капіталістів, національний гніт на власній землі розкидали безліч українців по всьому світу.
Приємно читати й чути, що значна частина українців протягом багатьох десятиліть зберегла своє національне лице, національну культуру, мову і в Радянському Союзі (за межами України), і на інших континентах. І тому так боляче бачити, як самознищуються українці на Донеччині.
ВИСНОВКИ
Підсумовуючи викладене вище, можна констатувати:
Російська імперія впала під ударами спільних зусиль, творчої думки та політичної діяльності кращих людей гноблених народів, у тім числі російського, який, звільняючи від гноблення інші народи, здобув власну свободу. "Не може бути вільним народ, що поневолює інші народи" (К. Маркс).
Кожний політичний діяч дбав про весь світ, але в першу чергу про добро, матеріальний добробут, національний розвиток свого народу.
Серед діячів російської соціал-демократії, ВКП(б) та КП(б)У було багато українців (П. Запорожець, Ю. Коцюбинський, М. Скрипник, Г. Петровський, В. Затонський, В. Чубар, І. Якір та тисячі інших), пізніше розстріляних, репресованих та забутих, євреїв, поляків, народів Кавказу, Прибалтики та інших. Наслідком революції було визволення праці, рівноправність всіх народів, національний суверенітет.
У часи Сталіна завоювання революції на Донеччині зведені нанівець, і поки що не видно прагнення відновити Ленінську національну політику. Про це свідчить:
1) 100% російськомовних вузів, технікумів, ПТУ, 90%, а може й більше (дані ніде не друкуються), російськомовних шкіл та дитячих садків.
2) Російськомовність науково-дослідних установ, промислових підприємств, проектних організацій, усіх видів транспорту, сфери обслуговування (медицина, торгівля, пошта, піонерські табори, будинки відпочинку, профілакторії, кінотеатри і т. д.).
3) Відсутність у продажу словників (будь-яких), 90% (якщо не більше, дані ніде не друкуються) книжкового фонду бібліотек, газет, журналів російською мовою, мабуть, такий же відсоток бібліотекарів, працівників книгарень не володіють українською мовою; відсутність української термінології в багатьох галузях промисловості, у будівництві, на транспорті. І це на 55-му році існування України як самостійної держави та суверенної союзної республіки в складі СРСР.
4) Російськомовні назви міст, вулиць, більшість написів назв крамниць, установ, маршрутів транспорту, реклами, закликів, транспарантів тощо.
5) Служба в армії донецьких хлопців за межами України і безроздільне панування російської мови в армії.
Сьогодні Донеччина йде шляхом Кубані, колись українського краю, тепер же повністю зрусифікованого. Тобто біля 4-х мільйонів українців Донеччини приречені на асиміляцію, і вже не добровільну, а примусову. Примусову тому, що батьки вибирають російськомовні школи з метою забезпечити своїм дітям навчання у вузах, технікумах, ПТУ, де вже навіть натяку нема на можливість вибору мови.
Сьогодні вже і школу вибрати не можна, бо їх лишилося по одній-дві на величезне місто за 10—30 км від центру, в районах, що кілька літ тому були селом. Зараз українці Донеччини позбавлені елементарних людських прав:
1) користуватись рідною мовою в сфері виробництва, культури, в побуті і навіть у колі сім'ї;
2) вчитись та навчати дітей рідною мовою;
3) дивитись кіно, вистави, слухати лекції рідною мовою.
Сьогоднішнє становище на Донеччині може вилитись:
1) у знищення (чи самознищення) 4-х мільйонів українців — інтелектуальної їх смерті;
2) у саботаж науки (0,9% науковців серед українців проти 10% у євреїв, 3% — у вірменів та грузинів, 2,1% — у росіян), навчання взагалі, культури;
3) у протести чи повстання, а це кров, вигнання, фізична смерть мільйонів.
Запобігти ж небезпеці, що насувається, можна розумним втручанням вищих державних органів та відновленням ленінських норм у національному питанні, а саме, українізації в усіх сферах життя (науки, всіх видів освіти, кіно, радіомовлення та телебачення, виробництва та сфери послуг).
Цього можна досягти:
а) оголошенням усіх керівних посад, зайнятих людьми, що не володіють і не хочуть вивчати чи користуватись українською мовою (від зав. відділом облвиконкому до зав. крамницею включно), вакантними, а то й конкурсними;
б) усуненням усіх працівників освіти, культурного та ідеологічного фронту, які не знають чи зневажливо ставляться до української мови;
в) організації повсюди на Донеччині лікнепів для всіх громадян, що не володіють чи недостатньо володіють українською мовою;
г) запрошенням на Донеччину спеціалістів-українців з інших республік з виплатою підйомних, наданням квартир, утворенням гуртків чи курсів для вивчення чи вдосконалення рідної мови;
д) припиненням імміграції з інших районів, оскільки Донеччина вже перенаселена. Це дозволило б розв`язати цілий ряд проблем, а саме: національно-культурну, освітню, житлову, трудовлаштування молоді, плинність робітників, хуліганства, пияцтва і т. д.;
е) введенням обов'язкового викладання та вступного екзамену з української мови та літератури в усіх вузах, технікумах, училищах Донеччини.
Донеччина — це 1/6 всього населення Української РСР. Її культурний та національний розвиток може послужити або гарним прикладом для всієї України в разі її нормального розвитку, або ганебним, холероподібний, коли й інші райони підуть шляхом байдужності до національної культури та мови.
І в другому випадку ганьба та прокляття впадуть на голови кожного з нас, донбасівців, хто бачив, усвідомлював насування загибелі і мовчав, хто в догоду череву забув, якого він роду-племені, зрадив свій народ, з чужих рук брав отруйну зброю асиміляції та допомагав нищити українську мову, культуру, традиції, обряди.
Зараз проявляється дивовижна, можна навіть сказати злочинна байдужність в питаннях мови та культури, саме в тій царині людських взаємовідносин, куди віками було направлено вістря ганебної моралі польської шляхти, католицької церкви, російського царизму.
Ми не можемо задовольнятися формулою "народ не помиляється", народ хоче російськомовних шкіл, вузів, начальників чи кондукторів у трамваях і т. д. Шляхом пропаганди та агітації ми повинні боротися за утвердження людської гідності і національної гордості.
Національне питання на Донеччині, на мою думку, не розв'язане, і розв'язане воно буде лише тоді, коли кожен українець буде свідомий того, що належить до свого народу, йому служить, для нього живе, за нього бореться.
Коли кожен чужинець поставить перед собою запитання: "Хто він? Для чого він на Донецькій землі? — Колоніст? Заробітчанин? Емігрант? Незамінний бажаний спеціаліст чи нахлібник-дармоїд на шиї "братнього" народу?"
Коли кожний зайда, що прийшов непрошений на чужу землю, буде поважати український народ або перебереться на свою батьківщину. Коли доброзичливі щодо українського народу чужинці на Донеччині матимуть свої національно-культурні товариства, газети, книги рідною мовою, дитячі садки та школи (російські, грецькі, білоруські, вірменські та ін.).
Прикладом для нас може служити Закарпатська область, де мадяри, румуни, росіяни мають свої школи, засоби самодіяльності тощо. Прикладом можуть служити і товариства, які мають українці Польщі, Чехословаччини, Канади та інших країн.
Зараз газети, радіо, лектори закликають кожного активно втручатись у громадські справи, боротись із хуліганством, пияцтвом. Я вважаю, що національна безликість, моральна порожнеча, тваринне життя — хвороби незрівнянно тяжчі від алкоголізму чи пияцтва і в значній мірі є причиною останніх.
Тому вістря пропаганди та агітації повинно бути направлене в першу чергу проти них. А якраз цього нема ні в газетах, ні по радіо, ні в літературі.
Інші статті Олекси Тихого можна прочитати у 1-му томі книги "Думки про Донецький край", яка щойно вийшла у видавництві "Донеччина"
Я писав статтю на цю тему до "Радянської Донеччини". Редакція знайшла, що в статті є багато слушних зауважень, спостережень, але для друку не годиться. Редакція відхилила мої пропозиції:
1) розмножити мою статтю в 40-50 примірниках і передати на обговорення діячам освіти, культури, книжкової торгівлі, хоч би окремим колективам шкіл;
2) виступити від свого імені з проблем, порушених у моїй статті.
Порекомендували тільки написати в міністерства, комітети та відомства окремо по кожному питанню. Я написав до редакції газети "Радянська освіта". "Одержану (нерозб.) 2.6 статтю залишити без відповіді". 29.9 написав нагадування. Теж залишили без відповіді.
Прошу перевірити стан української культури та української мови та вжити відповідних заходів. Цим дописом хочу звернути Вашу увагу на загрозливі явища в цій царині в моїм Донецькім краї.
Якщо я в чомусь помиляюсь, прошу роз'яснити суть моїх помилок і вказати літературу, що допомогла б мені зрозуміти національний процес на Донеччині.
Прошу також відповісти мені, бажано через газету "Радянська Донеччина", позаяк кожний громадянин (і я, зокрема) може активно втручатись у справу, суть якої викладена в цих писаннях.
Підпис.
Донецька область, Костянтинівський район, Кіндратівська с. рада, хутір Їжівка.
[Кінець 1972 року]
Лист відряджений Голові Президії Верховної Ради УРСР І. С. Грушецькому. Був зразу пересланий Донецькому облвиконкомові. З приводу цього листа мене запрошував заст. голови облвиконкому З. Д. Ілляшенко. Бесіда тривала біля 4-х годин. Нічого не змінилось.
Олекса Тихий Педагог, дисидент, один із засновників Української Гельсінської групи. Народився у 1927 році на Донбасі. Закінчив філософський факультет МДУ. Двічі засуджений за "антирадянську агітацію". Помер у тюрмі на Уралі в 1984 році.
Провини УПА перед українцями та їхніми сусідами за Я. Грицаком
Автор: Administrator
10.01.2012 13:31
Леонід Залізняк Доктор історичних наук, професор. Керівник магістерської програми "Археологія і давня історія України" Національного університету "Києво-Могилянська академія"
Ярослав Грицак – знаний український історик, що не потребує реклами у середовищі читаючих українців. Його "Нариси історії України" лишаються одним з кращих підручників з модерної історії для вищої школи. Пам‘ятаю відчуття ковтка свіжого повітря, коли свого часу автор цих рядків познайомився з її першим виданням 1996 р.
Новітня історія не є моєю прямою спеціальністю, але як історик намагаюся слідкувати за новинками у цій галузі. Зокрема, щойно до моїх рук потрапило друге видання збірки статей Ярослава Грицака "Страсті за націоналізмом" (Критика, Київ 2011), після читання якої лишилося подвійне відчуття, а часом і незгода з оцінкою окремих подій недавньої історії України поважним автором, якого навіть звуть "культовим істориком України".
В жодному разі не ставлячи під сумнів його компетентність і право на таке високе народне (а не офіціозне, ВАКівське) звання, хочу поділитися деякими своїми міркуваннями з приводу лише двох статей пана Грицака у зазначеній збірці, які стосуються "дискусії про УПА" та "антиєврейських акцій українців".
Перша з них містить цікавий аналіз складної політичної ситуації, в якій опинилися українці Галичини та Волині на початку Другої світової війни. Реакцією на ті драматичні обставини було постання УПА. Однак моральні оцінки самого явища, які містить дана розвідка Ярослава Грицака, мені видалися спірними.
Зокрема, мається на увазі заклик до "визнання національної провини" сучасними відповідальними українськими "інтелектуаліами та політиками" за діяльність УПА (с.91-93), яку автор критикує, часом досить жорстко, навіть вживаючи до характеристики її дій епітет "злочинні". То в чому ж провина УПА та її проводу за Я.Грицаком?
Недемократичність проводу УПА
Одним з "гріхів" УПА, за Ярославом Грицаком, була її недемократичність. "Зосередження влади в одних руках засвідчувало, що вождество і монопартійність і надалі залишалося одним із основних принципів функціонування бандерівського руху" (с.85).
На нашу думку, жорстка централізація українського повстанського руху в останній війні була адекватною і виправданою реакцією на розгул отаманщини та квазідемократії у визвольних змаганнях українців у 1917-1921 рр., які й привели до трагічної поразки Центральної Ради та УНР. До речі, про це пише сам Я.Грицак (с.74, 75).
Кілька років тому автор цих рядків був свідком дискусії з відомим істориком-комуністом В'ячеславом Солдатенком. Останній наголошував, що головною причиною поразки УНР була недемократичність її керівництва. Його опонент заперечив, що якраз навпаки, українці програли війну за незалежність на початку ХХ ст. через псевдодемократію, анархію та децентралізацію, що запанували на українських землях.
Саме розгул отаманщини і став важливою причиною поразки українців у змаганнях за незалежність 1917-1921 рр.
У той же час у наших сусідів була встановлена жорстка централізована влада у формі військових режимів, що дало їм можливість не тільки відстояти незалежність від імперського центру (Польща, Фінляндія), але й поділити між собою паралізовані анархією українські землі (Росія, Польща).
Не випадково серед державних вождів того часу запанувала військова мода. Навіть суто штатські особи (Дзержинський, Ленін, Сталін, Пілсудський) вдяглися у шинелі та френчі і не скидали їх до самої смерті.
УПА на чолі з бандерівцями була військовою організацією, що діяла в умовах найжорстокішого збройного конфлікту, якого ще не знала світова історія. Єдине жорстке керівництво – засадничий принцип організації військових структур з часів єгипетських фараонів до сьогодення. Усі спроби демократизації військових підрозділів закінчувалися їхнім крахом.
Врешті решт, практика - критерій істини. А практика така, що надцентралізоване, недемократичне (за Я.Грицаком) бандерівське керівництво УПА зробило її найефективнішим партизанським рухом Другої світової війни, про що неодноразово писали провідні зарубіжні експерти.
Без будь-якої допомоги зовні, в умовах тотальної війни УПА протягом 10 років успішно воювала проти трьох потужних супротивників. Президент Франції Де Голль говорив, що будь у нього така армія як УПА, гітлерівці не ступили б на землю Франції.
Визнає військову ефективність УПА і Ярослав Грицак, наводячи висловлювання англійського дослідника Д.Амстронга: "УПА є найважливішим досьогочасним прикладом насильного опору проти комуністичного панування".
Отже, історичний досвід однозначно свідчить на користь більшої ефективності в управлінні військовими діями "недемократичного" Проводу УПА порівняно з "демократичним" керівництвом збройних підрозділів Центральної Ради чи армії УНР. Історія свідчить: демократія і військова організація - речі несумісні.
Визнаючи героїзм УПА в боротьбі з червоними окупантами Я.Грицак засуджує її за терор проти населення, яке "готове було до співпраці з совєтським режимом". Звичайно, насилля й терор не належать до числа людських чеснот, але чи була в упівців альтернатива в умовах тотального кривавого терору спочатку з боку фашистів, а потім червоних?
Така трагічна логіка війни, яку розв‘язала не УПА. Та й ступінь терору УПА щодо місцевого населення цілеспрямовано завищувався радянською владою. Доречно згадати масове створення підрозділами МГБ для дискредитації УПА спеціальних терористичних груп, які під виглядом бандерівців чинили масові насилля і вбивства серед місцевих мешканців.
Якби терор над населенням і бандитизм УПА був таким масовим, як про це говорили комуністи, то чи підтримувало б селянство Галичини бандерівців до останніх днів їхнього героїчного опору у 50-х рр. ХХ ст.?
Волинська трагедія 1943 року
Головний "гріх" УПА, за Ярославом Грицаком, це її участь в польсько-українському конфлікті 1943 р. на Волині. Причому ініціатором і винуватцем "Волинської різні" однозначно виступає українська сторона та її ударна сила УПА.
Нібито "каталізатором був наказ керівництва ОУН-б…", який "навряд чи колись удасться знайти", "але наказ ОУН-б про початок антипольської акції мав існувати" (!?), адже досі не знайдено жодного розпорядження Гітлера про знищення євреїв чи Сталіна про голодомор (с.82).
Дивна логіка. Як відсутність наказів Гітлера чи Сталіна може довести наявність наказу ОУН-б (якого, до того ж, ніхто не бачив) про початок Волинського конфлікту? З тим же успіхом можна стверджувати, що Волинську різанину почала польська Армія Крайова, посилаючись на наказ її керівництва, який "навряд чи колись удасться знайти", але який "мав би існувати".
Не можу погодитися з безапеляційним звинуваченням українців в спричиненні Волинської різні. Не маю сумніву, що такий досвідчений дослідник як Ярослав Грицак розуміє, що Волинська трагедія була закономірним і неминучим наслідком тривалої експансії Польщі на етнічні українські землі (а Волинь - це серце українських етнічних територій) ще з часів, коли урвалася династія Данила Галицького.
Піку своєї брутальності антиукраїнська політика Варшави на Волині досягла саме у передвоєнні роки, коли польською стороною власне й були закладені передумови волинського міжнаціонального конфлікту 1943 р.
Нагадаю, що після Першої світової війни, попри визнання міжнародним співтовариством права націй на самовизначення, українці виявилися єдиною великою нацією Європи, що не отримала незалежність.
Антанта, перш за все Англія і Франція, погодилися на передачу Східної Галичини у тимчасове управління Польщі, на умовах надання нею гарантій автономії краю, відкриття українських шкіл, університету, дозволу користуватися українською мовою в державних установах, поваги до релігії, звичаїв і прав українців тощо.
Однак, отримавши українські території в управління, Польща забула всі свої обіцянки: скасувала українські кафедри в університетах, школи зробила двомовними з домінуванням польської, заборонила українську в установах, знищила кілька сотень православних храмів.
Полонізація Галичини та Волині набула особливо жорстоких форм. Зокрема на перенаселену 2-мільйонну Волинь з метою витіснення автохтонного українського населення уряд Пілсудського направив 300 тис. польських колоністів-осадників. В умовах катастрофічної нестачі земель їм, за рахунок українських селян, були надані кращі землі, великі субсидії, віддані адміністративні посади.
Особливо брутально польські колонізатори повели себе у 1930 р. під час "пацифікації" Волині, що набула скандального розголосу в Європі. Озброєні польські загони зайняли близько 800 українських сіл, руйнували громадські приміщення, численні читальні “Просвіти”, православні храми, грабували майно, збіжжя, проводили масові екзекуції.
Створювалися так звані “руйнаційні групи”, що захоплювали українські села і били всіх підряд (чоловиків, жінок, дітей, старих), палили оселі, нищили запаси продуктів. Масові побиття зі знущаннями поширювалося на всі верстви населення: землеробів, священників, учителів, робітників, адвокатів, суддів, інженерів. Православних українців заганяли до костьолу, перехрещували в католиків, а потім били.
Багато українських активістів отримали великі тюремні терміни. Був відкритий навіть спеціальний концтабір для політв‘язнів Береза Картузька, в якому переважну більшість ув‘язнених складали українці.
Зрозуміло, що всі ці каральні акції сприяли радикалізації антипольських настроїв серед українців. Ненависть переповнювала як окупантів, так і місцеву людність. Так великопольськими шовіністами на Волині була закладена міна, що вибухнула польсько-українським збройним конфліктом 1943 р.
Моральна оцінка Волинської трагедії 1943 р. поза згаданим історичним контекстом, тим більш досвідченим істориком, виглядає дивно і непереконливо. Зерна, посіяні польськими шовіністами у передвоєнний час на українських землях Волині, у війну розквітли кривавим цвітом. Польська людність Волині стала жертвою і заручником загарбницьких імперських амбіцій власного уряду.
Поляків на українських етнічних теренах Волині на 1943 р. місцеве населення сприймало як ворожих колоністів, колонізаторів, окупантів. Але якщо УПА воювала на своїй батьківщині проти окупантів німців, росіян, поляків, то польська АК діяла на землях українських сусідів, фактично, з метою загарбання української Волині.
Саме так це протистояння сприймалося українцями під час війни. Не бачу вагомих підстав переглядати цю диспозицію сторін Волинського конфлікту в наш час.
Однак чомусь не чутно вибачення за насильницькі дії окупантів з АК проти корінних мешканців Волині. Навпаки, автохтонне населення (українці) повинні вибачатися перед окупантами - за те, що вони збройно виступили проти спроб поляків відторгнення українських земель Волині. Чи не здається, пане Ярославе, такий підхід до моральної оцінки дій української та польської сторін у збройному конфлікті на Волині в 1943 р. не тільки нелогічним, але й тенденційним?
Цитую: "Звісно, лондонський уряд і Армія Крайова несуть свою частку вини: їхня непоступливість і небажання переглянути свою політику щодо українців багато в чому зробило волинських поляків заручниками ситуації. На польській стороні лежить відповідальність і за жертви серед мирного українського населення.
Але цю вину і відповідальність не можна ставити на один щабель із рішенням політичного керівництва УПА. (А власне чому? Тим більше, що існування такого рішення базується на припущеннях і здогадках - Л.З.)…За нормами міжнародного права (антипольська акція українців Волині) була воєнним злочином" (с.83). Отакої!
Чому столітня окупація, військово-політична експансія, відверте загарбання Польщею української Волині, звіряча передвоєнна пацифікація волинян, що переповнило чашу ненависті і зрештою призвело до міжнаціонального вибуху на Волині, різанина поляками мирного українського населення в 1943 році "тягне" лише на якусь "частку вини" поляків, яку навіть "не можна ставити на один щабель" з "військовими злочинами" УПА та його політичного керівництва?
Не зрозуміло, чому за аналогічні злочини, що призвели до загибелі мирного населення (українського та польського) українці "за нормами міжнародного права" виявилися військовими злочинцями, а поляки - ні. Що це за міжнародне право з подвійними стандартами?
До того ж, як показано вище, першопричини і передумови Волинської трагедії заклала саме Польща, відвертим і брутальним загарбанням етнічних земель українців, які після сторіч насильств нарешті почали збройно боронитися проти окупантів. Тобто з самого початку агресором виступала польська сторона, а українці оборонялися від окупантів своїх етнічних територій.
Погоджуюсь, смерть мирних жителів, жінок, дітей не може виправдати жодна боротьба з окупантами. Однак гинули від поляків й українські діти та жінки, смерті яких для автора статті чомусь виявилось недостатньо, щоб класифікувати дії польської сторони на окупованих землях українських як воєнний злочин.
Чомусь у статті висуваються мінімальні претензії до волинських поляків з АК та максимальні до українців Волині з УПА, дії яких автор називає "воєнним злочином" і закликає вибачитися перед окупантами. Це все одно, що закликати палестинців вибачитися перед Ізраїлем за їх напади на незаконні воєнізовані єврейські поселення на палестинських землях.
Якби шанований мною Ярослав Грицак закликав покаятися за Волинську трагедію не тільки українську, але й польську сторону, то принаймні була б хоч якась видимість справедливості. Як висловилася відносно Волинської трагедії аташе з питань науки і культури посольства Польщі в Києві, професор Ягелонського університету Оля Гнатюк: "Ми повинні розуміти, що є польський біль, але ми повинні також розуміти і український біль".
Вже польські аташе розуміють "український біль", а наші історики все вибачаються, що українці наважилися боронитися в своїй хаті від нападників.
Якось у відрядженні до Вроцлавського університету автор мав невелику дискусію щодо відомого повстання гайдамаків ХVIII ст. - Коліївщини.
Один з польських професорів натякнув, що українцям слід вибачитися за загибель поляків в Умані. У відповідь я запитав: "Пане професоре, а що поляки робили в Умані? Повірте, якщо б українці пішли зі зброєю під Варшаву і там загинули, нікому б і в голову не прийшла думка вимагати від поляків вибачення за загибель окупантів на їхній землі".
Розмову подібного змісту я мав і з росіянином, ветераном Другої світової війни, який ненавидів бандерівців. "Стою я, простой тверской учитель, с трехлинейкой под Львовом, а он в меня стреляет!". Питаю: "А що простий вчитель з Твері робив під Львовом з трьохлінійкою? Якби я, простий київський вчитель пішов би під Тверь з рушницею і в мене б там стріляли, то, мабуть, правильно робили. Бо нема чого ходити до сусідів з трьохлінійками".
Ветеран обурився і заявив, що він "освобождал Украину от фашистской нечести". "І за це, - кажу, - ми вам щиро дякуємо. Але "освободитель" це той, хто "освободил" і пішов додому, а той, хто залишився як володар звільнених земель - вже не "освободитель", а новий окупант".
Сподіваюсь, зрозуміло, що мається на увазі. Кожен народ має священне право захищати свої землі, батьківщину від колонізаторів і окупантів, в тому числі і зі зброєю в руках. І якщо окупант гине на чужих землях при спробі їх загарбати, то вибачатися перед ним не прийнято.
Поляків ніхто не звинувачує в тому, що вони стріляли в німців під час Варшавського повстання чи нищили німецькі поселення на польських землях. Росіяни мали право стріляти в німців під Смоленськом, бо німці прийшли туди для захоплення російських територій.
Але кожен повинен бути готовими до того, що перейшовши кордон зі зброєю на землі сусідів, ми трансформуємся в окупантів, боротьба з якими є законним правом окупованих.
То чому в праві захищати власну батьківщину відмовляють українцям, та ще й їхні "культові історики"? Чому українці, на відміну від інших народів, повинні вибачатися перед колонізаторами та окупантами за те, що пробують захистити власну землю і свій народ? Вибачатися за боротьбу з польськими колонізаторами в Умані 1768 р., на Волині 1943 р., з російським НКВД-МГБ на Галичині. У чому причина цього подвійного стандарту щодо українців, який часом визнає навіть наша інтелектуальна еліта, зокрема провідні історики?
Цитую: "З нашого "травоїдного народу" (термінологія сучасних російських фашистів, по суті вірна!) народи-вовки роблять потвору, чудовисько. І чому вони мають можливість це робити? Та саме тому, що ми травоїдні. Й поки такими будемо, вовки будуть нас поїдати - неминучі наступні розстріли, висилки, голодомори.
Тому на запитання відчаю “невже, щоб вижити, нам треба стати вовком,” згадується народна мудрість: з вовками - по вовчи. Українці - це не нація і не народ, а гній для удобрювання великопольського і великоросійського шовінізмів. Така є ситуація на сьогодні. Але так не повинно бути завтра". Краще не скажеш.
Саме тому ми постійно вибачаємося за опір польським окупантам на Волині та перед російськими "освободителями" з НКВД-МГБ, які у 33-му році свідомо виморили голодом Східну Україну, а у повоєнні роки залили кров‘ю Галичину. Однак вони й не думають вибачатися за мільйони замордованих українських чоловіків, жінок, дітей у їхній же хаті. І взагалі не визнають влаштованого ними голодомору. Бо вовки перед травоїдними не вибачаються.
"А братія мовчить собі витріщивши очі. Може так і треба?". Так і треба, бо не встигли нас побити, як біжимо вибачатися за те, що пручалися, коли нас били у нашій же хаті. Бо ми травоїдні хохли, безсловесне тягло в закривавлених імперських возах сусідів – росіян, поляків. Так було, так є, але так не повинно бути.
Антиєврейські акції
Після розбору "гріхів" УПА перед поляками у згаданій збірці Ярослава Грицака поміщена стаття про участь українців у антиєврейських акціях фашистів. "Українці несуть тягар гріха… антисемітизму" і "як національна спільнота… відповідають за антиєврейські акції" (с. 96, 99).
Погоджуюсь, що Українська держава несе моральну відповідальність за злочинців-поліцаїв, які були змушені або погодилися добровільно на участь в каральних акціях, зокрема у фашистському голокості єврейського народу. Хоча вони й не були її громадянами, бо самої Української держави не існувало.
Але визнаючи єврейський біль, ми вправі сподіватися від єврейського народу на взаємність – визнання українського болю. Держава Ізраїль також повинна взяти на себе моральну відповідальність за участь євреїв в українському Голокості - голодоморі 1933 р. Мається на увазі безпосередній організатор голодомору Лазар Каганович, на совісті якого мільйони заморених голодом українців.
А народжений на Херсонщині Лев Троцький (Лейба Бронштейн) на чолі більшовицьких військ знищив українські надії на незалежність початку ХХ ст., залив Україну кров‘ю і повернув її в лоно більшовицької Росії. Ось як він писав про ті часи: "Коммуну, чрезвычайку, продовольственные отряды, комиссаров-евреев возненавидел украинский крестьянин до глубины души. В нем проснулся спавший сотни лет вольный дух запорожского казачества и гайдамаков...". (авторство цього тексту Троцького не доведене - ІП)
Україна не раз вибачилась за масові розстріли фашистами євреїв у Бабиному Яру, що робилися не українцями, які на той час взагалі не контролювали свою країну, а спеціальними німецькими зондеркомандами за прямим наказом з Берліну.
Чому Україна визнає моральну відповідальність навіть за рядових поліцаїв, які виконуючи злочинні накази фашистів брали участь у антиєврейських акціях, а держава Ізраїль не збирається хоча б морально засудити безпосередніх організаторів нищення мільйонів українців?
Україна давно визнала Голокост єврейського народу, одне заперечення якого вважається тяжким злочином проти людства. Чому ж єврейська держава заперечує факт голодомору і не вважає його етноцидом? Невже українці та євреї, як кажуть в Одесі, "это две большие разницы"? І чи довго ще українцям чекати на взаємність? Чи як кажуть в тій же Одесі: "Не дождетесь!".
Дивують навіть не подвійні стандарти моральної оцінки дій українців, порівняно з аналогічними діями їхніх сусідів, а визнання і підтримка цієї подвійної моралі частиною сучасної української еліти, зокрема й деякими нашими провідними істориками.
Покаяння за гріхи земляків перед сусідами продуктивне, лише коли воно щире і взаємне: польсько-українське, єврейсько-українське, російсько-українське і так далі. Перед ким ми ще завинили за те, що живемо на білому світі? Перед Менглі-Гераєм, Батиєм, половцями, печенігами, котрі палили княжий Київ?
Чи перед літописними обрами, що запрягали слов‘янських жінок у вози? Хай нам наші "культові" історики підкажуть – ми вибачимося!
"Кто такие бандеровцы и за что они борются"
Автор: Administrator
03.01.2012 10:36
"Проти засилля поліції... За побудову безкласового суспільства, за справжнє знищення експлуатації людини людиною... За демократію, проти диктатури і тоталітаризму, за свободу слова й зібрань... За забезпечення національним меншинам України всіх прав".
Сьогодні виповнюється 103 роки від дня народження керівника Організації Українських Націоналістів (революційної) Степана Бандери. З цієї нагоди "Історична Правда" передруковує програмний оунівський документ "Хто такі бандерівці і за що вони борються".
Цю агітаційну брошуру підготував Петро Федун-"Полтава" - керівник Головного осередку пропаганди ОУН, полковник УПА, один із чільних ідеологів та пропагандистів націоналістичного руху.
-----------------
Свобода народам и человеку!
За Украинское Самостоятельное Соборное Государство!
За независимые национальные государства всех народов СССР!
Угнетенные народы СССР, с о е д и н я й т е с ь для борьбы против большевистских поработителей и эксплуататоров!
-----------------
КТО ТАКИЕ БАНДЕРОВЦЫ И ЗА ЧТО ОНИ БОРЮТСЯ
------------------
Большевистские поработители боятся, что народные массы СССР узнают правду о бандеровцах
По всей Украине, а может быть, и по всему Советскому Союзу, наверно, нет сегодня ни одного человека, ничего не слыхавшего о той революционной антибольшевистской борьбе, которую вот уже на протяжении четырех лет, главным образом в западно-украинских областях, ведет украинский народ.
По всей Украине, а может быть, и по всему Советскому Союзу, наверно, нет сегодня ни одного человека, ничего не слыхавшего о бандеровцах. Героической борьбы миллионов не удалось скрыть от народных масс Советского Союза даже большевистским поработителям. Известия об этой борьбе различными путями облетели все огромные советские просторы, и сегодня знают о ней уже почти все подсоветские люди.
Обкладинка російськомовного варіанту брошури, звідки й оцифровано цей текст. Спасибі Центру досліджень визвольного руху за можливість користування їхнім архівом
Hесмотря на то, что досегодня о нас, бандеровцах, о нашей революционной антибольшевистской борьбе, слыхали уже почти все подсоветские люди, однаку они не всегда знают о нас п р а в д у.
Многие из подсоветских людей, веря большевистской пропаганде, думают, что мы, бандеровцы - на самом деле "украинско-немецкие националисты", то есть гитлеровские или, - как в последнеее время клевещут большевики, - англо-американские агенты, что мы на самом деле "кулаки" или "буржуи", что мы на самом деле - "бандиты", сидящие в лесу и пребывающие в подполье только потому, что "опасаемся народного правосудия".
Все то, что говорит о нас большевистская пропаганда, - бесстыднейшая, цинически подлая ложь. Большевистсткие враги народа ширят эту ложь о нас, чтобы скрыть от народных масс Советского Союза подлинный н а ц и о н а л ь н о- и с о ц и а л ь н о - о с в о б о д и т е л ь н ы й характер нашего движения.
Они именно боятся, чтобы народные массы Советского Союза, познав действительные цели нашей борьбы, ее прогрессивный, народно-освободительный характер, "не заразились" революционными, "бандеровскими" идеями и, по примеру украинского народа, сами не стали на путь освободительной антибольшевистской борьбы. Большевистские империалисты понимают, что это значило бы конец их господству над народами Советского Союза, их смерть.
Чтобы не допустить этого, чтобы иметь возможность и дальше безнаказанно угнетать и эксплуатировать десятки народов Советского Союза, сотни миллионов трудящихся, большевистские бандиты, с одной стороны, прилагают все усилия, чтобы физически уничтожить всех участников нашего освободительно-революционного движения, уничтожить нашу подпольную революционную организацию, и, с другой стороны, не останавливаются ни перед какой ложью, не брезгуют даже самой наглой клеветой, лишь бы только наше революционное движение в глазах народных масс запятнать, опозорить, идейно скомпрометировать и, таким образом, сделать его неприемлемым для народов и трудящихся масс Советского Союза.
Но это на более долгое время большевистским врагам народа никак не удастся. Подобно тому, как не удалось им скрыть от народов Советского Союза самого ф а к т а нашей антибольшевистской борьбы, так не удастся им на более долгое время скрыть от подсоветских людей и п р а в д ы о п о д л и н н о м х а р а к т е р е н а ш е г о д в и ж е н и я.
Оригінал брошури було знайдено експедицією ЦДВР в селі Тисів Долинського району Івано-Франківської області 13.06.2005 р.
Kакие бы меры большевики не принимали, но все-таки правда о нас, бандеровцах, об освободительной борьбе украинского народа всегда пробьет себе дорогу к подсоветским народным массам. "Ложью далеко не уедешь" - говорит украинская пословица.
Рассказать подсоветским людям краткую правду о нас, бандеровцах, о нашем освободительно-революционном движении - это именно является заданием предлагаемой брошюронки.
Бандеровцы - последовательные борцы за освобождение украинского народа
Бандеровцы - это в последнее время общеупотребляемое, популярное название всех участников повстанческой и подпольной революционной борьбы, поднятой украинским народом против немцев в период гитлеровской оккупации, и продолжаемой с 1944 года против большевистских захватчиков.
Это название происходит от фамилии славного сына украинского народа, многолетнего революцинного борца за свободу и государственную независимость Украины, руководителя революционной Организации Украинских Националистов (ОУН) - Степана Бандеры.
Организация Украинских Националистов, руководимая С. Бандерой, является на украинской почве единственным последовательным реализатором идеи революционной бескомпромиссной борьбы украинского народа против всех оккупантов за его национальную свободу и независимость.
Мы, бандеровцы, всегда вели самую радикальную противооккупантскую борьбу в период до 1939 года. Единственные мы, бандеровцы, организовывали активную революционную борьбу против большевистских захватчиков в 1939-41 годах.
В м. июне 1941 года, после отступления с части Украины большевистских армий, ОУН, руководимая С. Бандерой, образовала Правительство и провозгласила восстановление независимого Украинского Государства (30-го июня 1941 г.).
Когда же немцы заняли враждебную позицию по отношению к этому Акту и когда они арестовали руководителя ОУН С. Бандеру, новообразованное Правительство во главе с премьером Я. Стецько и многих других руководящих украинцев, - ОУН во главе с С.Бандерой сразу же повела против гитлеровцев активную, сначала подпольную, а с 1942 г. - повстанческую борьбу.
С 1944 г., то есть со времени очередной оккупации всех украинских территорий московско-большевистскими империалистами, ОУН, руководимая С. Бандерой, является на украинских землях единственной организованной национальной политической силой.
Единственная ОУН, руководимая С.Бандерой, в тяжелых условиях большевистской оккупации осталась с народом на поле боя и, идя в авангарде освободительной борьбы против большевистских захватчиков, вот уже в течении четырех лет самоотверженно служит делу освобождения Украины от господства оккупантов.
В упорной борьбе ОУН, руководимая С.Бандерой, вот уже в течении четырех лет не только выдерживает бешенные атаки большевистского врага, но и на многих участках нашего революционного фронта развертывает успешное наступление.
Идейно-политический облик бандеровцев - е д и н. Зато по своей организационно-партийной принадлежности бандеровци - это или а) члены ОУН, руководимой С.Бандерой, или б) беспартийные украинские патриоты, борющиеся за свободу и государственную независимость Украины как в Украинской Повстанческой Армии (УПА), так и в революционном подполье.
УПА возникла в 1942 году в порядке развертывания украинским народом массовой всенародной вооруженной борьбы против гитлеровских оккупантов. ОУН, руководимая С. Бандерой, была инициатором, первым организатором и руководителем УПА. УПАрмией с начала ее образования и до сих пор командует один из замечательных украинских революционеров, многолетний подпольный борец за свободу украинского народа - генерал Тарас Чупрынка [подпольный псевдоним Романа Шухевича - ІП].
Как в УПА, так и в революционном подполье можно встретить тоже таких украинцев, которые в прошлом принадлежали к различным украинским политическим партиям. Всех нас сегодня объединяет освободительная борьба против большевистских оккупантов.
Наивысшее руководство всей освободительно-революционной борьбой украинского народа осуществляет Украинский Главный Освободительный Совет (УГОС; украинское сокращение УГВР - Українська Головна Визвольна Рада). УГОС - это революционный Парламент и Правительство украинского народа на время его освободительной борьбы.
УГОС был создан в м. июне 1944 года в условиях антигитлеровской борьбы УПА. Он состоит из представителей разных украинских партий и групп со всех украинских земель. УГОСовету подчиняются УПА, все украинское революционное подполье; в его состав входит ОУН, руководимая С. Бандерой, его поддерживает весь украинский народ, ведущий активную антибольшевистскую борьбу.
Почему мы, бандеровцы, называем себя националистами?
Мы, бандеровцы, называем себя н а ц и о н а л и с т а м и потому, что центральное место в нашей идеологии занимает у ч е н и е о н а ц и и. Согласно этому учению мы, националисты, в противоположность марксистам и большевикам считаем, именно, что:
а) народ, нация является наивысшим и наиболее прочным типом человеческой общности - выше и прочнее, чем общественный класс;
б) в международном разрезе субъектами истории является народы, нации, а не общественные классы;
в) народы, нации - не исторически преходящее явление, свойственное только эпохе капитализма, но явление, свойственное и всем другим социально-экономическим формациям; В период капитализма, вследствие огромного развития цивилизационных и культурных условий жизни, нации как человеческие общности только необыкновенно окрепли;
г) наилучшие условия для всестороннего развития народа обеспечивает только национальное государство;
д) наилучшей международной системой, в равной мере соответствующей как интересам отдельных народов, так и интересам международного сотрудничества и установлению действительной дружбы между народами, является система национальных государств всех народов мира;
е) необходимым условием для улучшения судьбы трудящихся классов порабощенного народа является национально-политическое освобождение всего народа;
ж) в противоположность украинским большевикам, принимающим волю своих кремлевских хозяев как наивысший приказ, для нас, украинских националистов, нашим наивысшим приказом является благосостояние и счастье украинского народа.
Наиважнейшим заданием украинского народа в настоящий момент мы считаем борьбу против московско-большевистских оккупантов и их агентов - украинских большевиков - за национальное и социальное освобождение, за построение украинского, действительно независимого национального государства.
Украинские националисты не являются ни шовинистами, ни империалистами
Мы, украинские националисты - н е ш о в и н и с т ы. Борясь за украинское государство, мы боремся только за осуществление нашим народом тех прав, которыми уже давно пользуется преобладающее большинство народов мира и которые (права) уже давно признаны как естественные права каждого народа. Кстати, наша борьба является законной даже с точки зрения большевистских законов: конституция СССР обеспечивает каждому народу право на свободный выход из состава СССР.
Ко всем народам мы питаем искренние симпатии. Со всеми народами мира, в том числе и с русским народом, который построит свое национальное государство на своих этнографических землях, мы хотим жить в мире и сотрудничестве. Мы боремся не против соседних нам народов в целом, а только против тех империалистических сил, которые нас порабощают.
Подчеркиваем еще раз: все народы, в том числе русский и польский народы, мы ценим и уважаем и стремимся к тесной дружбе и сотрудничеству с ними. Мы ненавидим только те империалистические силы, которые нас порабощают или хотят поработить, только против них мы и боремся.
Мы, украинские националисты - также н е и м п е р и а л и с т ы. Независимое украинское государство мы хотим построить только на украинских этнографических землях, то есть на землях, на которых в большинстве живет украинский народ. Мы не посягаем ни на малейший клочок чужой территории.
Мы против всякого империализма - против порабощения в какой бы то ни было форме одного народа другим, против империалистических войн и захватов, против многонациональных империй. Мы за полнейшее осуществление идей свободных национальных государств всех народов мира.
Мы, бандеровцы, не были, не есть и не будем ничьей агентурой
Мы, бандеровцы никогда не были и не будем ничьей агентурой. В нашей борьбе за национальную независимость Украины мы ориентируемся только на собственные силы украинского народа.
В частности, мы, бандеровцы, никогда не сотрудничали с немцами, как это о нас лгут большевистские враги народа. В нашей подпольной литературе мы уже не раз широко отвечали на эту подлую клевету.
С первых же дней оккупации Украины гитлеровцами ОУН, руководимая С. Бандерой, начала против них активную подпольную борьбу. В конце 1942 года для борьбы с гитлеровцами ОУН приступила к созданию вооруженных отрядов. Эти вооруженные отряды положили начало УПА.
В течении 1942-44 гг. многотысячная УПА и революционное подполье ОУН своей вооруженной борьбой нанесли немцам значительные потери в людях, имуществе и транспорте. В 1934-44 гг. под исключительным контролем УПА были целые районы Полесья, Волыни, Карпат, отдельные лесные массивы Галиции.
Эта борьба происходила на глазах и с участием всего украинского народа. Об этой борьбе может каждому, заинтересованному в этом, рассказать каждый ребенок в западных областях, каждая украинская крестьянка. Об этой борьбе свидетельствуют, сегодня еще не раскопанные большевиками, многочисленные могилы революционеров и повстанцев, павших в борьбе с гитлеровцами.
О ней свидетельствует тот факт, что в гитлеровских тюрьмах и концлагерях очутились тысячи украинских революционеров во главе с С. Бандерой, Я. Стецьком и многими другими руководящими членами нашего движения.
В немецких тюрьмах, от гестаповских пуль во всех широчайших просторах Украины погибли такие руководящие бандеровцы, как Иван Клымив-Легенда (Львов), Димитрий Мирон-Орлик (Киев), Николай Лемик (Харьковщина), Пантелеймон Сак-Могила (Киев, родом из восточных областей), Сергей Шерстюк (Кривой Рог, родом из восточных областей) и сотни других.
За кого принимает советских людей продажный Мануильский, осмеливающийся говорить, что Бандеру немцы заперли в тюрьму "по его собственному желанию"?!
Кто же другой, кроме большевистских угнетателей, отважился бы так цинически издеваться над народом - над тем народом, который видел антигитлеровскую борьбу бандеровцев собственными глазами и сам принимал в ней активнейшее массовое участие?!
За нами, бандеровцами, три года подпольной и повстанческой борьбы против гитлеровских оккупантов. В гитлеровцев как оккупантов Украины и врагов всех вольнолюбивых народов мы стреляли, а не сотрудничали с ними. Об этом знает не только весь украинский народ, но и весь мир.
Мы, бандеровцы - борцы за интересы трудящихся масс, а не защитники эксплуататорских классов
Большевистские лжецы стараются представить нас перед советскими массами как защитников интересов "кулаков" или "буржуазии". Это тоже подлая ложь. Мы не имеем ничего общего с этими общественными классами ни с точки зрения целей нашей борьбы, ни с точки зрения социального происхождения и классовой принадлежности участников нашего движения.
Что касается социальных целей нашей борьбы, то мы, бандеровцы, боремся за построение бесклассового общества. Мы против возвращения в Украину как помещиков, так и капиталистов.
Мы за уничтожение в Украине нового эксплуататорского паразитического класса - класса большевистских вельмож, состоящего из заправил партии, МВД и МГБ, администрации, армии. Мы за общественную собственность на орудия и средства производства.
Против колхозов мы выступаем потому, что они являются главной причиной нищеты и гибели украинской деревни. Мы хотим, чтобы в независимом украинском государстве вопрос о форме землепользования был разрешен самим украинским крестьянством.
Какие же, имея в виду такие социальные цели нашей борьбы, из нас могут быть защитники "кулачества" или "буржуазии"?
Так же само обстоит дело с тем, что касается социального происхождения участников нашего движения. "Буржуя" среди нас никто не найдет, если бы даже искал его со свечой в руках.
Нет среди нас и "кулаков". В своей общей массе западно-украинское крестьянство малоземельно или, по крайней мере, середняцко. Малоземельные и безземельные крестьяне, батраки, середняки, рабочие, студенты, ученики средних школ, инженеры, врачи, юристы, учителя - вот кто такие по своему социальному происхождению все участвующие в нашем движении.
Разве же мы, сыновья трудящегося и эксплуатируемого народа, можем бороться за интересы эксплуататорских классов? Разве же мы можем бороться против своих отцов? Разве нас поддерживали бы столь широко украинские трудящиеся массы, когда бы мы боролись за чуждые им цели? Каждому здравомыслящему человеку должно быть ясным, что нет.
Несколько слов о нашем прошлом
Как настоящее, так и прошлое бандеровцев - славно и героично. Многие из нас, главным образом из старших возрастом революционеров, - это многолетние политзаключенные бывших польских, румынских и гитлеровских, а потом и большевистских тюрем и концлагерей, часто приговорены к пожизненному заключению.
У не одного из них еще до сих пор виднеют близны [рубцы - IП] от тюремных оков. Не одному из них поломали ребра, повыбивали зубы польская полиция, румынская сигуранца, немецкое гестапо, большевистское мвд. Многие из нас встали на путь революционной, подпольной борьбы против оккупантов, имея всего лишь 14-16 лет от рождения.
В подпольных ячейках, на подпольной, революционной работе протекали наши наилучшие юношеские годы. С подпольем, с революционной борьбой связаны все наши самые пылкие юношеские мечты, самые благородные юношеские порывы.
Преследуемый полицией, всегда угрожаемый тюрьмой, концлагерем, полицейской пулей, часто не обеспеченный в материальном отношении, украинские революционеры всегда мужественно, с самоотвержением, с наивысшей преданностью делу героически выполнял свои революционные обязанности - обязанности передового борца революции, организатора и руководителя народа в его борьбе против оккупантов.
Не смотря ни на какие трудности, ни на какие препятствия, мы, бандеровцы, всегда шли в народ в народные массы, несли им революционное слово правды, своим смелым революционным действием поддерживали на духе, а часто защищали и от террора.
Для украинских народных масс украинский революционер всегда был образцом патриотизма, мужества, стойкости, героизма, лучших гражданских и революционных чеснот. Именно поэтому так сегодня народ нас любит и всячески поддерживает.
Почему мы, украинские революционеры и повстанцы, боремся против большевистских угнетателей и эксплуататоров
Кое-кому из подсоветских людей, ослепленных большевистской пропагандой, считающих, что большевики "наилучше в мире разрешили национальный вопрос", "построили социализм" и завели "подлинно народную демократию", - может быть непонятно, почему именно мы, бандеровцы, боремся против большевиков, против советской власти.
Все то, что говорит большевистская пропаганда о политике большевистской партии и достижениях советской власти, также коварная и бестыжая ложь. Правда о Советском Союзе совершенно противоположна тому, что говорит о нем большевистская пропаганда.
Мы, бандеровцы, боремся против большевиков потому, что они как по отношению к Украине, так и по отношению к другим нерусским народам СССР проводят политику жестокого национального угнетения и экономической эксплуатации.
Украинский народ, как и каждый другой подсоветский нерусский народ, не имеет в СССР никаких национально-политических прав и находится в положении полного политического порабощения. Так называемая Украинская ССР, как и каждая т.наз. союзная республика, является, по существу, не "независимым государством украинского народа", как об этом врут большевики, а обыкновенной административной единицей, обыкновенной бесправной губернией большевистской империи.
Ни верховный совет УССР, ни ее "правительство" не пользуются и тенью тех прав, которыми обыкновенно пользуются эти учреждения в действительно независимых государствах.
Так называемый "суверенитет союзных республик" - это только фикция, пустая фраза, служащая большевикам для обманывания трудящихся масс Советского Союза и всего мира, фраза без малейшего практического значения. Ни "верховный совет" УССР, ни ее "правительство" не в состоянии сделать что-нибудь самостоятельно, без согласия на это московского центра.
Украинский народ, как и каждый другой нерусский подсоветский народ, в система большевистского СССР фактически лишен какой бы то ни было возможности свободного волеизъявления и независимого руководства своими делами. Обо всем, согласно только собственным империалистическим интересам, совершенно игнорируя потребности отдельных народов и обыкновенно вопреки их самым жизненным правам, решает большевистский империалистический центр - большевистская Москва.
Большевики экономически жестоко эксплуатируют Украину, как и каждую другу т.наз. союзную республику, в экономическом отношении. Кремлевские империалисты используют Украину в первую очередь как сырьевую базу для промышленности центральных районов России. В промышленные районы России из Украины вывозятся уголь, чугун, сталь, хлеб, мясо, овощи, а ввозятся оттуда сюда сложные машины, сложное фабричное и заводское оборудование, текстильные изделия.
В Украине вообще нет сложного машиностроения, не строятся современная химическая промышленность, текстильные фабрики.
В Украине, напр., являющейся самым развитым угольным и металлургическим районом СССР, большевики запланировали соорудить первый автомобилестроительный завод всего лишь в четвертой пятилетке. До настоящего времени машины, изготовляемые главным образом из украинского железа и на украинском угле, ввозятся в Украину из промышленных районов России.
Разве же это не говорит о том, что Украина в системе большевистского СССР находится в таком положении, как африканские колонии в системе западно-европейских колониальных империй?
Это ложь, что "за годы советской власти большевики создали в Украине высокоразвитую индрустрию". Большевисткие империалисты создали в Украине только те отрасли индустрии, которые дают возможность выкачивать из нее промышленное и сельскохозяйственное сырье (напр., добывающая промышленность, сельскохозяйственное машиностроение, заводы, изготавливающие оборудование для угледобывающей и железорудной промышленности, паровозостроение).
В Украине, как и в каждой другой союзной республике, большевики проводят политику жестокого культурного угнетения. За годы большевистской власти в Украине МВД уничтожило сотни украинских ученых - историков, лингвистов, литературоведов, экономистов, деятелей искусства, уничтожило сотни писателей и поэтов.
Деятелям украинской культуры запрещено творить в национальном патриотическом духе. Таким образом, полностью заторможено всякое развитие украинской культуры.
Вся жизнь в Украине русифицируется. Во всех административных, культурных и экономических учреждениях, во всех университетах, институтах фактически господствует русский язык. Его навязывают украинскому народу методами косвенного нажима. Нераздельно господствует русский язык в армии. Везде внедряется русско-шовинистическая империалистическая идеология, преследуется каждая украинская империалистическая мысль, каждое патриотическое украинское чувство.
В русско-шовинистическом, империалистическом духе извращаются история Украины, история украинской культуры, ведется борьба против увлечения родным прошлым. Украинские пресса, радио, театр, литература, наука поставлены в Украине всецело на службу русификаторской политике большевистских угнетателей.
Большевистская политика в области культуры в Украине имеет целью полную культурную ассимиляцию Украины, полную ликвидацию культурной самобытности украинского народа.
Большевистские палачи массово уничтожают украинский народ физически. Три раза за время своего господства в Украине они умышленно вызывали голод. Жертвой этого умышленно вызванного голода погибли до сих пор в Украине около 8 миллионов украинцев.
Сотни тысяч украинских мужчин и женщин выселили в Сибирь и Среднюю Азию. Здесь они, принужденные жить в нечеловеческих условиях, массово вымирают.
Большевистские палачи уничтожили сотни тысяч украинских патриотов в тюрьмах, ссылках, концлагерях, в непосредственной борьбе, непосредственными расстрелами. Только за последние годы в борьбе против нашего освободительно-революционного они уничтожили несколько десятков тысяч украинцев.
Вот так на практике выглядит "наилучшее разрешение большевиками национального вопроса в СССР". Можем ли мы, украинские патриоты, спокойно соглашаться с таким положением? Можем ли мы, украинские патриоты, не бороться против большевистских поработителей, когда видим, что они готовят Украине полное уничтожение?!
Мы, украинские революционеры и повстанцы, боремся против большевиков потому, что они создали в СССР режим беспощадного социального угнетения и экономической эксплуатации трудящихся масс.
Не бесклассовое общество, не коммунизм строят в СССР большевики, а новую угнетательскую и эксплуататорскую систему. Место бывших эксплуататоров - помещиков и капиталистов - занимают сегодня новые общественные паразиты - главари большевистской партии, МВД и МГБ, администрации, экономической жизни, армии.
Эти заправили уже определенно оформились в новый эксплуататорский класс - класс большевистских вельмож. Основой формирования этого паразитического эксплуататорского класса являются его политические привилегии: монопольное положение коммунистической партии, ее неограниченная власть, полное отсутствие контроля народных масс над коммунистами.
Располагая неограниченными политическими правами и являясь вследствии этого неограниченным хозяином всех богатств СССР, этот класс обеспечил себе все экономические преимущества в советском обществе. Создав себе роскошные условия жизни, они живут великолепно.
В то время, когда миллионы трудящихся живут в крайней нищете, в голоде, большевистские вельможи установили для себя невероятно высокие жалования, имеют всего в изобилии: сытно кушают, нарядно одеваются, пользуются, сколько им угодно, всеми культурными благами, развлекаются. Эту удобную, роскошную жизнь большевистские вельможи обеспечили себе за счет эксплуатации подсоветских трудящихся масс - за счет эксплуатации рабочих, колхозников и трудящейся интеллигенции.
Слова Маркса о том, что "накопление богатств на одном полюсе общества всегда сопровождается нищетой на другом полюсе" (цитируем с памяти), важны не только по отношению к капиталистическому обществу, но и по отношению к советскому обществу.
Нигде в мире трудящиеся не живут в такой экономической нищете, как в СССР - в стране будто бы "победившего социализма". Нигде в мире до такой степени не эксплуатируются в такой степени физические силы трудящихся, как в СССР - государстве якобы "рабочих и крестьян". Нигде в мире трудящиеся не придавлены столь различными законами, "нормами", "планами", "обязательствами", как в Советском Союзе.
Реальная заработная плата подсоветских рабочих и служащих необыкновенно низка. Ее не хватает даже на самый низкий прожиточный минимум. Стахановщина, соцсоревнования выжимают из рабочих и колхозников все физические силы. Высокими нормами поставок большевистские вельможи грабят у колхозников все продукты их труда. Высокие налоги, постоянные и высокие займы, "добровольные взносы" вытягивают у трудящихся последнюю копейку.
Работая на войну, советская промышленность никогда не выпускает в нужном количестве товары широкого потребления, мануфактуры. Не "радостную и зажиточную" жизнь дали большевики трудящимся бывшей царской России, а новую каторгу, новое порабощение, новое социальное угнетение и экономическую эксплуатацию. Большевистские угнетатели фактически поставили трудящихся Советского Союза в положение античных рабов.
Мы, украинские повстанцы и революционеры - сыновья трудящегося народа - не можем не бороться против такой политики большевистских врагов народа по отношению к трудящимся массам подобно тому, как не могли не бороться против угнетения помещиков и капиталистов передовые трудящиеся массы царской России. Защищать интересы крестьян, рабочих и трудящейся интеллигенции, бороться за их социальное освобождение - считаем своим священным долгом.
Мы, бандеровцы, боремся против большевиков и потому, что они создали в СССР режим кровавой диктатуры компартии, режим варварского террора МВД и МГБ.
В СССР не существует никакой демократии, никаких гражданских и человеческих прав. Неограниченным, всесильным властелином жизни и смерти каждого человека в СССР является большевистская охранка - МВД и МГБ. Они шпикуют [следят- IП] за каждым подсоветским человеком, пытаются полностью контролировать всю жизнь подсоветских граждан, все их мысли и чувства.
Они беспощадно сдавливают каждую более отважную мысль. Они кроваво расправляются со всеми теми, кто в какой-нибудь форму осмеливаются противопоставляться большевистскому режиму. Большевистский строй является абсолютным отрицанием всякой свободы, всякой демократии, всех достижений человечества на пути его стремлений к свободе, является прямым продолжением царского самодержавия.
Разве мы, украинские революционеры, можем без активного сопротивления смотреть на такие издевательства над людьми?! Против такого издевательства над людьми мы, революцинеры, не можем не бороться. Наши наивысшие идейные лозунги - "Свобода народам! Свобода человеку!"
Мы, украинские революционеры и повстанцы, боремся против большевистских угнетателей, наконец, потому, что они преследуют нас за наш патриотизм, за нашу любовь к Украине; что они сжигают украинские избы и все имущество, вывозят в Сибирь украинское население, подвергают пыткам и сжигают живьем наших родных, отрезывают нашим женщинам груди, прокалывают штыками наших детей; распинают на заборах, волочат по дорогам, увязав колючей проволокой к конским хвостам, наших павших друзей-революционеров, а похороненых выкапывают из могил и тела их выбрасывают на мусор или в придорожные рвы, где их раздирают собаки; что они дерут портреты Шевченко, Хмельницкого, топчут "Кобзарь", "Историю Украины".
Всю Западную Украину большевистские бандиты превратили в сплошную ужасную мясорубку. Нет здесь сегодня дома, где бы эти изверги кого-нибудь не убили, не арестовали, не вывезли в Сибирь; нет ни леса, ни рощи, где не виднели бы разрытые повстанческие могилы, нет деревни, где бы не были сожжены, разрушены хозяйства; нет семьи, где бы мать не оплакивала замученного в пытках сына, дочь - так же замученной матери, маленький ребенок - вывезенных в Сибирь родителей.
И за что это море горя, за что это море крови и слез?! За то только, что западно-украинский народ любит Украину - свою Родину, за то только, что он, как и любой другой народ в мире, хочет жить свободной, независимой жизнью.
Мы, украинские революционеры и повстанцы, боремся против большевистских поработителей потому, что в они в колхозах вапрягивают женщин в бороны, принуждают их на плечах носить навоз на колхозные поля, приговаривают колхозников к многолетнему заключению за несколько колосков, которые они осмеливаются сорвать, чтобы спасти себя от голодной смерти; потому, что большевистские эксплуататоры полностью грабят у колхозников продукты их труда, выплачивают им по 300 граммов хлеба за трудодень; потому что они столкнули украинское крестьянство на дно нищеты и страданий.
Мы боремся против большевистских поработителей потому, что украинский рабочий принужден постоянно жить на голодном пайке, выстаивать в длинных очередях за хлебом, жить в трущобах, физически истощаться необычайно высокими нормами выработка, стахановщиной, дрожать перед жестокими наказаниями за малейшее опоздание на работу.
Мы боремся против большевистских преступников потому, что они в шахты, рудники, на восстановительные работы загнали женщин, где истощается их здоровье; потому что они оторвали матерей от их детей; потому что десятки тысяч этих лишенных призора детей принуждены бродить сплошными толпами как беспризорные по базарам, станциям, возле ресторанов, протягивая руку за ломтиком хлеба.
Мы боремся против большевистских угнетателей потому, что они принуждают украинскую интеллигенцию выступать против своего народа, принуждают ее кривить душой, оплевывать все национальные святости, принуждают ее добавочной физической работой приобретать средства для существования, не предоставляют ей возможности свободно заниматься своим творческим трудом.
Может ли украинский патриот, видящий и понимающий всю преступность, весь бандитизм большевистской политики по отношению к украинскому народу и трудящимся массам вообще, не дать клятву бороться до последнего своего вздоха, до последней капли своей крови?
Мы, бандеровцы - украинские революционеры и повстанцы - клянемся не прекращать своей антибольшевистской освободительной борьбы - вплоть до полного освобождения Украины от большевистского господства, вплоть до полного уничтожения большевистской поработительской и эксплуататорской системы!
За что мы, украинские революционеры и повстанцы, ведем борьбу, какие наши политические и социальные цели
За что мы, бандеровцы, боремся? За что борется ОУН, руководимая С. Бандерой, и УПА, руководимая генералом Т.Чупринкой?
1. За построение на украинских землях украинского независимого государства со справедливым политическим и социально-экономическим строем. К своей национальной независимости всегда стремились и стремятся все украинские патриоты.
Мы считаем - и это подтверждается всем историческим опытом украинского народа, опытом других порабощенных народов, - что только независимое украинское государство обеспечит украинскому народу наилучшие условия для его всестороннего духовного и материального развития, что только независимое украинское государство может быть надежной гарантией действительно свободной, действительно счастливой и зажиточной жизни украинского народа.
Лишенный своей государственной независимости, украинский народ подвергался в прошлом и подвергается сегодня со стороны оккупантов только национальному, политическому и социальному угнетению и экономической эксплуатации. Положить конец такой своей незавидной судьбе украинский народ сможет лишь тогда, когда построит свое независимое национальное государство.
2. За перестройку нынешнего СССР по принципу независимых национальных государств всех подсоветских народов. Такое разрешение национального вопроса в СССР будет единственным действительно справедливым, действительно прогрессивным разешением. Туда стремились народы России в 1917 г. Оно нанесет смертельный удар великорусскому империализму - злейшему врагу всех нынешних подсоветских народов, опаснейшему врагу всего мира.
Мы, подсоветские люди, должны понимать, что, пока империалисты Москвы - белые или красные, царские или большевистские - будут господствовать над территорией СРСР, до тех пор они всегда будуть мечтать о господстве над миром.
Пока, однако, правители Москвы будут питать такие мечты, до тех пор они всегда будут стремиться и построению как можно более сильно сцентрализованного государства, к установлению как можно более мощной власти - к самодержавию или диктатуре; до тех пор всю народнохозяйственную жизнь они всегда будут направлять на подготовку захватнических войн; до тех пор они всегда будуть стремиться к созданию крепкого и широкого аппарата угнетения, большой и мощной армии, что в результате будет приводить также к укреплению социально-экономического положения господствующего класса, с одной стороны, и ко все новому угнетению и эксплуатации трудящихся масс - с другой.
Таким образом, перестройка СССР по принципу независимых национальных государств всех подсоветских народов - это не только предварительное условие подлинного национального освобождения подсоветских народов, не только важнейший и самый существенный шаг в направлении к уничтожению великороссийского империализма вообще, а и наиболее необходимое предварительное условие подлинного социального и политического освобождения трудящихся масс нынешнего СССР, наиболее необходимое предварительное условие построения действительно справедливого, действительно прогрессивного политического и социального строя на востоке Европы и в подсоветской Азии.
3. За полное претворение в жизнь идеи свободных национальных государств мира, за устранение из международной жизни любого империализма. Мы, бандеровцы, считаем, что система свободных национальных государств, удовлетворяя естественное стремление всех народов к независимой государственной жизни и обеспечивая наилучшие условия для всестороннего их развития, создает наилучшие условия для тесного сотрудничества между народами.
Основным препятствием в международном сотрудничества является сегодня отсутствие взаимного доверия между народами, взаимные подозрения между отдельными государствами. Это недоверие можно устранить только путем полного осуществления принципа самоопределения народов, только путем отказа в национальной политике от любого империализма.
4. За построение в независимом украинском государстве бесклассового общества, за действительное уничтожение в Украине эксплуатации человека человеком, за победу идеи бесклассового общества во всем мире, в частности - на территории нынешнего СССР.
Основой этого общества в независимом украинском государстве будет, как мы об этом уже говорили, с одной стороны, общественная собственность на орудия и средства производства и, с другой стороны, подлинная демократия в области внутриполитического строя. Общественная собственность на орудия и средства производства исключит возможность образования эксплуататорских классов на экономической основе.
В противоположность тому, что мы имеем сегодня в СССР, подлинная демократия в области политического устройства исключит возможность формирования новых паразитических групп на базе политических привилегий.
5. За подлинную демократию, против диктатуры и тоталитаризма всех мастей, за свободу слова, печати, собраний, мировоззрения, за обеспечение национальным меньшинам в Украине всех национальных и гражданских прав, против всевластия полиции, за такую власть в государстве, которая наивысшей своей обязанностью будет считать служение интересам народа, а не своим империалистическим планам.
"Не имея захватнических целей, покоренных стран и порабощенных народов в своем государстве, народная власть Украины не будет тратить времени, энергии и средств для создания аппарата угнетения и эксплуатации. Украинская народная власть все экономические ресурсы и всю человеческую энергию направит на построение нового государственного порядка, справедливого социального строя, на экономическое развитие страны и на повышение культурного уровня народа" (из Программы ОУН).
Детальная программа борьбы изложена в Программе ОУН, принятой III-ым Чрезвычайным подпольным Съездом ОУН, состоявшимся в дни от 21 по 25 августа 1943 года. Эта Программа также массово распространена отдельной брошюркой под заглавием "За что борется УПА".
Изо всего вышесказанного о нашей идеологии и политике совершенно определенно вытекает, что между нашим бандеровским, революционным движением и фашизмом или гитлеризмом ничего общего нет. По своему существу наше движение - народное национально- и социально-освободительное движение.
Нам чужд какой бы то ни было шовинизм, мы ненавидим всякий империализм и против него боремся, мы против всякой диктатуры и тоталитаризма, мы за уничтожение всякой эксплуатации человека человеком, за построение действительно бесклассового общества. Только потому большевистские враги народа связывают нас с фашизмом, подшивают нам "агентурничество", что они не в состоянии найти против нас какой-нибудь другой аргумент.
Мы, бандеровцы, за революцию во всем СССР, за единый фронт борьбы всех угнетенных народов и трудящихся масс Советского Союза
К реализации наших целей мы идем путем развертывания народной национально- и социально-освободительной революции как в Украине, так и среди всех других народов СССР. К борьбе вместе с нами, к борьбе за ниспровержение большевистского режима мы призываем все порабощенные подсоветские народы, трудящиеся массы всех национальностей СССР.
Большевистское ярмо одинаково давит как украинский, так и все другие cоветские народы. Большевистские угнетатели - одинаковые враги как украинского, так и всех других порабощенных советских народов.
Освободиться из-под большевистского ярма народы Советского Союза смогут только путем революционной борьбы против большевистских угнетателей и эксплуататоров - борьбы, которую советские народы будут вести за перестройку СССР по принципу независимых национальных государств, за подлинную демократию в области внутриполитического устройства отдельных национальных государств, за подлинно бесклассовое общество, за абсолютное устранение из взаимных отношений любого империализма, за теснейшее сотрудничество друг с другом, основанное на подлинном равноправии и взаимном уважении к своим интересам.
Чем скорее народы Советского Союза осознают необходимость революционной борьбы против большевистских угнетателей, тем короче будут их страдания - страдания рабов в большевистской тюрьме народов, тем меньше будут их жертвы, которые они ежедневно принуждены приносить в результате террористический политики большевиков, тем скорее они смогут зажить действительно свободной, действительно счастливой жизнью.
Мы стремимся к тому, чтобы выковать единый революционный антибольшевистский фронт народов Украины, Белоруссии, Прибалтики, Кавказа, Средней Азии, Сибири, народов стран Юго-Восточной и Центральной Европы, фактически оккупированных в последней войне большевиками.
Революционные, прогрессивные элементы народов Украины, Белоруссии, Прибалтики, Кавказа и некоторых народов стран Юго-Восточной Европы в эмиграции уже сегодня объединились для общей антибольшевистской борьбы на пропагандируемой нами политической платформе в Антибольшевистский Блок Народов (АБН).
На эмиграции уже действуют отдельные руководящие органы АБН. Вслед за этим должно прийти к объединению активного революционного антибольшевистского фронта и внутри СССР, и в заново оккупированных Москвой странах. Это будет огромный шаг вперед на пути к ниспровержению большевистской тюрьмы народов, на пути к освобождению всех порабощенных большевиками народов.
К борьбе против кремлевских угнетателей и эксплуататоров мы призываем также русский народ
Русские народные массы подвергаются со стороны кремлевских заправил такому же политическому и социальному угнетению, как и нерусские народы.
В 1917 году вместе со всеми народами России русский народ поднялся на революционную борьбу против царского самодержавия, против помещиков и капиталистов во имя подлинной политической свободы, во имя действительного социального равенства и справедливости, во имя действительного уничтожения в России политической и социальной реакции. Этого всего русский народ не достиг.
Большевистские узурпаторы насильственно вырвали из рук русского народа власть и, прикрываясь революционными фразами, установили на территории бывшей России новую разновидность самодержавия, построили новую эксплуататорскую систему.
Не пользовался русский народ политической свободой в царской, самодержавной России, не пользуется ею и сегодня в большевистском, диктаторском СССР. В царской России русские трудящиеся массы эксплуатировались помещиками и капиталистами, а ныне они эксплуатируются большевистскими вельможами.
Своих идей политической и социальной свободы русский народ еще не осуществил. Эти идеи ждут армию новых борцов среди русского народа.
К русским народным массам, угнетеннымым и эксплуатируемым прежде царизмом, а ныне большевистской кликой, к русским народным массам, имеющим отважность и находящим в себе силу подниматься на революционную борьбу против своих угнетателей, к русским народным массам, отрицающим и ненавидящим всяческий империализм, - мы, украинские революционеры и повстанцы, питаем только искренние симпатии.
Мы с наибольшей радостью будем приветствовать русский народ на фронте революционной борьбы за ниспровержение большевистской поработительской и эксплуататорской системы.
Как мы смотрим на грядущую войну
На войну между СССР и его противниками мы рассчитываем только как на вспомогательный момент в нашей борьбе, как на то благоприятное обстоятельство, которое облегчит нам освобождение собственными силами.
В основном же мы делаем ставку на силы украинского народа, на силы всех угнетенных народов Советского Союза.
Какие непосредственные задания нашей борьбы сегодня
В настоящем этапе нашей борьбы наши непосредственные задания следующие:
1) включить в активную революционную антибольшевистскую борьбу еще не включенную до сих пор часть украинского народа;
2) оборонять уже завоеванные позиции украинского освободительного движения;
3) путем революционной пропаганды овседомлять народные массы СССР всех национальностей о том, что такое большевизм на деле, раскрывать всю антинародность большевистской системы, указывать, каким образом народы Советского Союза могут освободиться от большевистского ярма;
3) стимулировать возникновение организованной активной антибольшевистской борьбы во всем СССР.
Почему мы должны вести нашу борьбу методом вооруженного подполья
В террористических условиях Советского Союза мы не имеем возможности вести нашу освободительную борьбу ни в какой другой форме, как только в форме вооруженного подполья. Именно поэтому мы сегодня принуждены сидеть в лесах, в хранилищах под землей. Для борьбы с МВД и МГБ мы носим оружие.
Такие формы борьбы навязал нам враг. Понятно, что такие формы политической борьбы - необычайно тяжелы. Поскольку, однако, в условиях Советского Союза такие формы борьбы являются единственно возможными формами противорежимной борьбы вообще, - мы и впредь будем бороться так, как боролись до настоящего времени. Такая тактика - единоправильна и для всех других угнетенных большевиками народов.
Предварительным условием возникновения массовой революционной антибольшевистской борьбы в СССР мы считаем воспитание революционного сознания и антибольшевистской политической активности угнетенных народов и трудящихся масс Советского Союза.
К такому воспитанию мы стремимся как путем революционной пропаганды, так и путем непосредственной активной борьбы авангарда революции - революционных организаций - и включения в эту борьбу широких советских народных масс.
Какую непосредственную цель преследуют наши вооруженные и саботажные действия
Наши вооруженные действия и акты саботажа своей непосредственной целью имеют следующее: лишить большевистских захватчиков возможности твердо укрепиться на оккупированных ими украинских землях, лишить из возможности безнаказанно терроризировать и грабить украинский народ и естественные богатства его земли; защищать от террора МВД и МГБ украинский патриотический элемент; срывать попытки МВД и МГБ засновать агентуру; не допустить развития большевистских, враждебных украинскому народу организаций (молодежных, культурных); уничтожать особенно активных лакеев большевистского врага и защищать от МВД и МГБ нашу подпольную организацию.
Мы, украинские революционеры и повстанцы, не боремся против советских трудящихся масс
В нашей борьбе мы, бандеровцы, выступаем только против большевистских империалистов, то есть против партийной верхушки и всех тех элементов, которые, независимо от их социального и национального происхождения, этой верхушке верно служат.
Это подлая ложь, что мы стреляем всех подсоветских людей без разбора. Против подсоветских народных масс мы не боремся.
Это могут подтвердить тысячи подсоветских людей - колхозников, рабочих и интеллигенции, с которыми мы встречались, разговаривали, которым мы давали нашу литературу. Это могут подтвердить тысячи голодающих, которым мы помогали, чем только могли.
Мы уничтожаем только руководящих представителей партии, МВД, МГБ и все те лакейские, продажные элементы, которые активно выступают против нашего движения и враждебно относятся к украинскому народу.
Как мы, бандеровцы, смотрим на перспективы нашей борьбы
Мы знаем, что нас в нашей борьбе ожидают большие трудности. Мы очень хорошо отдаем себе отчет в том, что наши силы - пока малы, а силы врага велики. Мы тоже даем себе отчет и в том, как тяжело вести революционную борьбу в условиях большевистской эмведовской системы.
Ибо мы верим в справедливость нашего дела и в народ. Эта вера всегда была основным источником нашей силы до настоящего времени и будет им в будущем. Мы боремся за самые родные, самые кровные интересы как украинского, так и всех других народов Советского Союза. Весь украинский народ, как и все другие подсоветские народы не могут поэтому не пойти за нами.
Сегодня за нами активно идет значительная часть Украины. Сегодня по нашей стороне симпатии всего угнетенного украинского народа, значительной части верно поинформированных о нас трудящихся масс всего Советского Союза.
Завтра активно включится в нашу борьбу остальная часть Украины. Завтра станут на наш путь все народы Советского Союза.
Как в условиях большевистской реакции внутри СССР и в новозахваченных им странах Юго-Восточной и Центральной Европы, так и на фоне нездоровых отношений Запада мы, бандеровцы, и с точки зрения целей нашей борьбы, и с точки зрения ее моральных основ репрезентируем глубочайшие, вечно живые, здоровые устремления народов и трудящихся масс к политическому и социальному прогрессу.
Силы революции, силы прогресса всегда побеждают силы реакции. Такой закон общественного развития.
В борьбе с большевистской реакцией победа будет в конечном счете за нами, бандеровцами. Уже сегодня в УПА, в революционном подполье, кроме украинцев, борются также представители иных национальностей: русские, татары, белорусы, грузины. В недалеком будущем - мы верим в это - вместе с нами на своих национальных территориях будут бороться тысячные отряды революционеров всех национальностей СССР.
Нашему оптимизму относительно будущего дает основание и то обстоятельство, что до настоящего времени, то есть на протяжении четырех лет, большевикам, МВД и МГБ не удалось нас уничтожить, не удалось разбить наши подпольные организации.
Против нашей высокой идейности, против мастерства конспирации, против нашего массового героизма и упорства становится бессильным даже мвд. Выдержав в нашей борьбе до настоящего времени, мы выдержим и в дальнейшем. Для нас были самыми первые бои с мвд и мгб. Сегодня, когда эти бои уже за нами, мы с верой глядим в будущее.
Располагая необходимым нам опытом борьбы в условиях большевистского режима, в условиях эмведовской системы, закаленные боями, происшедшими до настоящего времени, согретые теми симпатиями, которые встречаем везде, где только появимся, среди всех народов, угнетенных большевиками, крепкие той поддержкой, которую нам самоотверженно дают украинские народные массы - мы отважно шагаем вперед, к нашей цели - к ниспровержению большевистского господства в СССР и построению независимого Украинского Государства, к освобождению народов и трудящихся масс всего СССР.
Стиль нашей борьбы
Для нас, бандеровцев, характерен отдельный высокогероический стиль революционной борьбы. В его основе лежит неслыханно высокая, беспримерная идейность участвующих в нашем движении, наш глубокий патриотизм.
Мы не признаем ни плена, ни капитуляции перед врагом. Украинские революционеры и повстанцы как правило не сдаются живыми в руки врага: в безвыходном положении стреляются последними собственными пулями или разрываются последними собственными гранатами.
Мы не признаем другой жизни, кроме жизни для активной борьбы за свои высокие революционные идеалы. Нашей борьбы мы не прекратим до тех пор, пока будет жить хотя бы один революционер.
Нас не пугают даже самые тяжелые трудности и опасности, даже самые тяжелые препятствия. Нас не сломит ни смерть наших друзей, ни временные неудачи в нашей борьбе. Во имя победы наших идей мы добровольно подчиняемся железной дисциплине, царящей в наших рядах.
Мы, украинские революционеры и повстанцы, продолжаем лучшие освободительные традиции как украинского, так и всех других народов в СССР
Борясь за национальную и социальную свободу украинского народа, за государственную независимость Украины, мы, украинские революционеры и повстанцы, продолжаем дело таких великих борцов за освобождение Украины в нашей истории, как Хмельницкий, Мазепа, Петлюра, продолжаем традиции таких освободительных организаций в период после 1920 г., как Союза Освобождения Украины (СВУ), Братство Украинских Государственников (БУД), боремся за осуществление мечты и идеалов таких великих украинцев, как Шевченко, Франко, Леся Украинка.
Стремясь к построению справедливого, прогрессивного политического и социального строя на территории всего СССР, к освобождению от национального и социального большевистского ярма всех народов Советского Союза, мы, бандеровцы, продолжаем традиции освободительной борьбы всех порабощенных царизмом народов, продолжаем дело всей той части русских революционеров, в период до 1917 г., которая действительно хотела положить конец национальному и социальному рабству в России, которая действительно хотела завоевать для народных масс России политическую свободу и социальную справедливость.
Вот кто такие мы, бандеровцы, и за что мы боремся.
Когда-то на насмешки царских лакеев, что будто бы "гайдамаки не воины, разбойники, воры, пятно в нашей истории", великий Шевченко ответил: "Брешеш, людоморе! За святую правду, волю розбiйник не стане! Не розкує закований у вашi кайдани народ темний; не зарiже лукавого сина; не розiрве живе серце за свою Вкраїну!" ("Холодний Яр").
Эти слова великого Пророка Украины пусть будут и сегодняшним нашим ответом всем тем, которые, обмануты большевистской пропагандой, еще и сегодня смотрят на нас как на "бандитов".
* * *
Уже четыре года из Западной Украины на весь Советский Союз раздаются выстрелы. Уже четыре года территория Западной Украины - небольшой уголок колоссального Советского Союза - является полем необычайно упорных, героических боев.
Пусть знает каждый подсоветский человек, пусть знает каждый колхозник, рабочий и интеллигент: здесь, в Украине, впервые в истории устабилизированного [устоявшегося - IП] СССР разгорелся очаг революционной освободительной борьбы за ниспровержение большевистского поработительского и эксплуататорского режима, за построение на территории нынешнего СССР действительно справедливого политического и социального строя.
Здесь впервые в истории устоявшегося СССР несколько десятков тысяч украинских патриотов - сынов трудящегося украинского народа - поклялись скорее погибнуть, нежели покорно терпеть большевистские издевательства, нежели согласиться с преступной с национальной и социальной точки зрения политикой большевистских бандитов.
Мы, бандеровцы боремся и умираем с мыслью о будущей свободе и счастливой жизни украинского народа, с мыслью о будущей свободе и счастливой жизни всех подсоветских народов.
Мы, бандеровцы, боремся и умираем с верой, что за нами, тысячами, пойдут миллионы новых борцов со всей Украины, со всего Советского Союза, и что наша борьба - борьба за свободу народов и человека - закончится победой над большевистской реакцией.
Мы, бандеровцы, боремся и умираем с чувством гордости, что в черные дни большевистской реакции нам первым приходится прокладывать путь к свободе как для всего украинского народа, так и для народов и трудящихся масс всего Советского Союза, и что история судила нам первым положить начало новому периоду для Востока Европы и большевистской Азии - периоду подлинного их национального и социального освобождения.
Мы искренне сочувствуем всем тем советским матерям и отцам, ни в чем не виноватые сыновья которых, очутившись на фронте борьбы против нас вопреки собственной воле, пали в борьбе с нами. В этом виновато МВД. Оно гнало их против нас силой. Они - жертвы эмведовского террора.
Сегодня, в начале пятого года нашей освободительной антибольшевистской борьбы, из наших революционных окопов, отражая бешенные атаки мгб и мвд, среди трупов наших павших друзей, окровавленные, но не согбенные, мы еще выше подносим наше революционное знамя.
Народы Советского Союза! Советские трудящиеся массы! Смотрите на это знамя! Смотрите и читайте!
Мы за свободу народов и человека!
Мы за освобождение от большевистского национального и социального ига всех народов и трудящихся Советского Союза!
Долой большевистскую угнетательскую и эксплуататорскую систему!
К борьбе под этим знаменем, к борьбе вместе с нами мы призываем всех, кого лишь гнетет ярмо большевистских угнетателей и эксплуататоров, всех, кто лишь имеет силу и отважность бороться!
Довольно дальше терпеть большевистские издевательства и насилие! Это позор для человека - покорно переносить ярмо и кнут!
Хватит дальше быть только безмолвными рабами! Довольно дальше только тайно в себе сдавливать свой гнев и ненависть против большевистских угнетателей!
Поднимайтесь на революционную борьбу против кремлевских поработителей и эксплуататоров!
Украинцы из восточных областей Украины! Мы, украинские революционеры и повстанцы - борцы за свободу и независимость Украины - призываем вас: включайтесь в освободительную революционную борьбу против большевистского ярма! Борьба за свободу и независимость украинского народа - священная обязанность каждого сына Украины!
Порабощенные народы Советского Союза! Белорусы, грузины, армяне, азербайджанцы, литовцы, латыши, эстонцы, карело-финны, узбеки, казахи, таджики, киргизы, туркмены, татары, калмыки, башкиры, молдаване! Поднимайтесь на национально- и социально-освободительную борьбу против московских угнетателей за перестройку СССР по принципу независимых национальных государств всех подсоветских народов!
Русские! Боритесь за ниспровержение большевистской диктатуры, за уничтожение большевистской эксплуататорской системы - за демократическую Россию, за подлинное социальное равенство и справедливость!
Советские рабочие, колхозники и интеллигенты! Большевистское иго становится все тяжелей. Нищете, бедности нет конца. Нет конца террору, преследованиям. Довольно дальше покорно терпеть! Поднимайте революционную борьбу за свое политическое и социальное освобождение!
* * *
Да здравствует освободительная борьба украинского народа за украинское независимое государство!
Да здравствуют ОУН и УПА - боевой авангард украинского народа в его борьбе за национальную и социальную свободу!
Да здравствует Степан Бандера - руководитель украинского освободительно-революционного движения - искренний друг всех народов и трудящихся масс Советского Союза!
Да здравствует генерал Тарас Чупрынка - Главный Командир УПА, бесстрашный борец за свободу украинского и всех других народов СССР!
Повістю відскановану брошуру "Кто такие бандеровцы и за что они борются" можна подивится на сайті ЦДВР
Да здравствует национально- и социально-освободительная революционная борьба всех порабощенных народов СССР!
Да здравствует революционная борьба трудящихся масс СССР за социальное равенство и справедливость, за подлинное бесклассовое общество!
Смерть Сталину и его клике - злейшим врагам народов и трудящихся масс Советского Союза!
Май 1948 г.
Петро Полтава Народився на Львівщині 1919 року. Офіцер Червоної Армії під час Фінської війни. Керівник політвиховного відділу Головного військового штабу УПА. Голова Бюро інформації УГВР. Загинув у бою з НКВД на Прикарпатті у 1951 році.
В основі книги Романа Коваля матеріали кількох чекістських оперативних ігр проти петлюрівського підпілля, які мали місце на території нинішніх Черкащини, Полтавщини, Кіровоградщини, Миколаївщини, Одещини, Херсонщини, Криворіжжя. І про зрадників "Гамалію" та "Завірюху", які допомогли знищити отаманів.
Що читаємо? Документальний нарис Романа Коваля "Операція "Заповіт". Чекістська справа № 206" (Київ, Історичний клуб "Холодний Яр", 2007). Боротьба українського підпілля степових губерній на початку 1920-х років з "соввластью", боротьба ЧК та численних агентів з отаманами та козаками.
Що цікавого? В основі книги матеріали кількох чекістських оперативних ігр проти петлюрівського підпілля під кодовими назвами "Заповіт", "Щирие", "Лес" тощо, які мали місце на території нинішніх Черкащини, Полтавщини, Кіровоградщини, Миколаївщини, Одещини, Херсонщини, Криворіжжя.
Події розгортаються в кінці 1921-1922 рр., коли група селянських ватажків, в очікуванні сигналу з-за кордону – з Польщі, де перебував Головний Отаман Симон Петлюра із залишками армії УНР, готувала повстання проти Радянської влади, "комуністів і кацапів".
Головними антигероями книги є два колишніх офіцери УНР Петро Трохименко (він фігурує під псевдами "Васильєв" і "Гамалій") та Юхим Терещенко ("Завірюха", "Степний"). Перший стверджував, що у 1917 р. був членом Центральної Ради, але дослідник у списках делегатів такого не виявив…
Як вони зрадили своїх достеменно невідомо – може, їх заарештували більшовики, може й самі зголосилися.
Ніяких документів, які б підтверджували місію Трохименка "від самого Петлюри" не було.
"Заповіді" Симона Петлюри з того самого журналу "Син України", що його показував повстанцям чекістський агент "Гамалія"
Войовничим, але наївним селянським дядькам, яким доля дала шанс стати грізними отаманами виявилося достатнім показати примірник виданого у Варшаві військовиками УНР часопису "Син України", де Гамалію було представлено як командувача "повстанських організацій Південного району", і показати (не свій) залізний хрест – і вони, повагавшись, визнали його зверхність.
"І ніхто не сказав: "Журнал – це цікаво. Але ж де ваші, пане-товаришу, документи, уповноваження з підписами Петлюри чи Тютюнника?".
Після розвідки, спілкування з колишніми громадськими та військовими чинами часів УНР, Трохименко пише доповідну уповноваженому Особливого відділу ВУЧК Івану Віхірєву:
"в настоящее время повстанческая работа… при опытных организаторах руководящего центра может быстро сформироваться за две-три недели, тем более, что есть масса организаций, мелких, которые сейчас пассивны, но уже сформированы, и… могут сразу начать работу… и изъять их можно будет только осторожным путём… и если не удастся своевременно предотвратить надвигающееся восстание, то борьба будет очень жестока".
Зима 22-го була страшенно голодною. Потерпала навіть родина провокатора Трохименка і один із чільних чекістів, який нею опікувався, писав нагору – "необходимо хоть немного поддержать, иначе сотрудник не может работать".
У самого перекінчика не було навіть пристойного костюму – "вы только обещаете, и на том увсе кончается. Сейчас в этой шинели ходить нельзя, потому что можно расшифроваться…".
Уряд УНР у вигнанні провадив політику стримування повстань, щоб зберегти сили. Для нанесення вирішального удару по більшовиках прагнув заручитися підтримкою країн Антанти, Польщі, Румунії. Час ішов і з кожним днем вплив закордону падав. Повноважень комусь на Україну Петлюра не передав – "або через нерозуміння, або через марнославство".
Наелектризований, бідний і голодний селянський край чекав наказу або з’яви фактичного керівника великого повстання – "психология крестьянской массы понятна, и если только буде вспышка восстаний, то моментально оно разгорится в Николаевской, Одесской и части Киевской губерний".
Чекісти вирішують не чекати поки Петлюра дасть команду, а самі створюють… повстанський штаб.
Поступово Трохименко не тільки почав входити в права самозваного командувача "Чорноморською повстанською групою", але й знайомити між собою справжніх партизанів з різних районів, які дуже довго шукали контакту і не могли знайти один одного, а тут емісар зробив це швидко – "не вірити йому вже не можна".
Фантазія чекістів, вкладена у вуста зрадників, була неймовірною – "Буде велике повстання… Все вже готове – є 18 броневиків. В м. Харкові весь штаб наш, штаб корпуса Дибенко теж наш і кав[алерійська]школа в Елисаветграді, половина дивізії Косовського і частина Примакова – теж наші… Петлюрівські та Врангелівські війська вже на кордоні…". Але, як не прикро, їй вірили.
29 червня 1922 р. начальнику ГПУ УРСР Василю Манцеву відправляють лист уповноваженого на Правобережній Україні Євдокимова, де той викладає план дій – "форсирование деятельности центра, дабы создать надлежащий авторитет среди соотвествующих подпольных ячеек и вооруженных отрядов… конечной целью… является наше стремление к созыву съезда главарей".
Тим часом, отамани ні на день не припиняли ліквідацію ворогів, в деякі райони нинішньої Кіровоградщини представники Радянської влади боялися й носа показати. Одного разу, в присутності "Гамалії" отаман Лютий ліквідував, як тоді жартували – "відправив у земельний комітет", чекіста з Кривого Рогу Кузнєцова.
Отаман Андрій Гулий-Гуленко з козаками
У книжці наводяться сотні прикладів як "банды" отаманів Гулого-Гуленка, Чорного Ворона, Гупала, Голика-Залізняка, Несторенка-Орла та інших зарубували шашками чекістів, міліціонерів і червоноармійців: "в результате неожиданного нападения летотряд потерял убитыми комполка т. Зоммер-Чарина, трех комзводов, 1 политрука и 1 красноармейца".
Вилучали для своїх потреб коней, збіжжя, хліб, хоча є документи, де йдеться про те, що в інших місцевостях козаки щедро платили селянам, мали безліч грошей – і романовських, і українських, і радянських.
У свою чергу, майстерно плетучи мереживо зради, "петлюрівський генерал" час від часу підводив під арешт старшин, давав накази вбивати тих, хто міг вирахувати його запроданство. Власне, робив те саме, що робитимуть через двадцять років комуністичні агенти в запіллі ОУН і УПА.
Трохименко писав полум’яні заклики, вселяючи в козацькі серця надію на швидке відновлення української влади.
"Тілько Ви, залізні, можете довести цю справу до кінця… В це віре нарід і Украіна. Не гнилий закордон, котрий забув про Вас і нарід, не ті, що багато обіцяють-визволяют наріт[д], а визволите Ви, котрі залізною волею, кровью, тяжкою працею і муками написали своі прізвища для нашоі історії".
Читаючи це, думка летіла в майбутнє, коли не буде голоду, продзагонів, зайд…
Оскільки більшовики довго готували початок "повстання" частина ватажків почала підозрювати, що їх майстерно водять за ніс.
Нарешті 22 вересня у своєму наказі "Гамалій" під величезним секретом повідомив отаманам, що "наша армія з-за кордону переходить в ніч на 1 жовтня". І що поляки з румунами цей виступ теж підтримають. І для того, щоб зустріти цю переможну ходу треба зібрати всіх командирів на нараду. Пропонований спершу Київ, зрозуміло, не підійшов нікому – дурних нема, а ось Звенигородка (нині – райцентр Черкаської області) – влаштувала всіх. Вони ще не знали, що туди для підготовки пастки вже приїхали керівники ГПУ Фріновський та Ніколаєв, загін червоноармійців.
Не всі послухалися – скажімо, Лютий, Чорний Ворон і Вороний проігнорували наказ.
28 вересня 1922 р. в западню потрапили отамани Ларіон Загородній, Денис Гупало, Мефодій Голик-Залізняк та їхні охоронці.
Для "окончательного вылавливания рассеявшихся одиночных бандитов" було зорганізовано "банду товарища Завирюхи". І цей досвід теж мав продовження – у діяльності фальшивих боївок УПА.
В жовтні операція "Заповіт" була перейменована. Її назвали відверто глузливо – "Щирие". Протягом року було затримано під тисячу осіб. Провідників відправили до Києва, "до діда Лук’яна", тобто до відомої і чинної дотепер в'язниці.
В обвинувальному висновку холодноярських отаманів звинувачено в організації та участі у збройному повстанні проти Радянської влади, а також у "грабежах, налетах, остановках поездов, разграблениях советских хозяйств, сахзаводов, ссыппунктов, массовых зверствах, убийствах советских и партийных работников".
Текст переповнений літературщиною – "летопись революции на Украине полита кровавыми страницами", "Холодный Яр представлял собой жёлто-блакитный остров среди бушующего моря гражданской войны". Україну з її масовим селянським антикомуністичним рухом було названо "Вандеей русской революции".
2 лютого 1923-го розпочала роботу надзвичайна сесія Київського губернського революційного трибуналу, "при закрытых дверях и в отсутствии сторон, допустив в зал суда лиц, кои пользуются персональным доверием суда", головував якийсь Іванов.
Отаман Денис Гупало
Чотири отамани і ще 5 старшин і козаків, визнали себе винними. Відмовився це зробити лише один – кубанець, полковник Здобудь-Воля (справжнє ім’я – Кость Блоха).
За кілька годин їм усім присудили смертну кару, лише одному – інженеру Леоніду Мушкету – 10 років таборів. Амністію, яку було оголошено до 5-річчя Жовтневої революції, до засуджених не застосували.
Померти отамани вирішили не просто так, а з музикою... Ранком 6 лютого вони напали на охоронця Лук’янівки, заволоділи його револьвером, потім озброїлись гвинтівками караулу, випустили в’язнів і спробували влаштувати втечу.
Сили були нерівні – повстання захлинулося в крові, було вбито 38 осіб, серед яких – п’ятеро отаманів і двоє галичан-січових стрільців.
Цікавою є довідка про подальші долі героїв книги. Практично всі згадувані в книзі повстанці були розстріляні в 20-х роках. Тільки генералові Андрієві Гулому-Гуленкові, якому чомусь не дали вищу міру, а лише 10 років, дивом(?) вдалося втекти і перейти польський кордон.
Контррозвідка УНР не повірила легенді і його ліквідували як більшовицького агента. Практично всі чекісти, задіяні в операції, долі яких відомі, були знищені своїми ж товаришами по партії та спецслужбі під час великої чистки кінця 1930-х років.
Фраза. "…4 года эти рыцари лесов не давали возможности спокойно проводить советское строительство на довольно значительной части территории Украины, лишь к концу 1922 года ПП ГПУ на Правобережье и местным органам удалось удачно разработать и разгромить бандитское гнездо этих атаманов…".
Вахтанг Кіпіані Журналіст, історик, головний редактор сайту "Історична Правда"
Останній бій останнього командира УПА. Василь Кук. Частина 2
Автор: Administrator
18.12.2011 09:09
15.12.2011 _ Володимир В'ятрович
"...При виїздах Кука в Ленінград в 1965 році і в Москву в 1969-му відзначено, що він поводив себе підозріло, застосовував різні хитрощі... В обох випадках йому вдавалося втекти від зовнішнього спостереження і безконтрольно повертатися до Києва..."
"Чому тебе не вбили?" — це питання чи не найчастіше доводилося чути Василеві Куку протягом його довгого життя. Він не міг дати на нього відповіді, тому що її не знав. Він просто робив усе, щоб перемогти. Навіть після полону.
Натомість відповідь знали ті, хто його затримували у 1954 році. Один із них, Георгій Санніков, через півстоліття розповів у мемуарах про мотиви чекістів:
"Розстріляти його було надто простим і оперативно невиправданим рішенням. Поки він був потрібен живим, там буде видно. Можливо, вдасться схилити його до співпраці, примусити попрацювати на радянську владу.
Такого рівня лідера ОУН, який потрапив до рук чекістів живим, у держбезпеки ще не було. А раптом Леміш, переконавшись у безвихідності свого становища, дасть згоду і допоможе в широкому пропагандистському плані?
Ефект був би грандіозний. Ще б пак, сам Леміш закликає до співпраці з радянською владою непокірних українців. Закордонні центри ОУН відразу практично припинили би своє існування... Мертвий він перетвориться на мученика віри та ідеї".
Проте практичний підхід ще треба було узгодити на рівні керівництва країни, а тут існували різні думки: дехто з московських можновладців пропонував влаштувати гучне пропагандистське судилище над останнім командиром УПА, На думку самого Хрущова, Кука слід було розстріляти.
Важко однозначно сказати, чому в суперечці перемогли чекісти. Можливо, тому, що після смерті Сталіна позиції Компартії в країні дещо ослабли, а новий керівник лише почав закріплюватися біля керма.
Можливо, і тому, що, не розстрілявши затриманого керівника підпілля в 1954 році, нічого не втрачали, адже могли зробити це будь-коли пізніше. Тим паче, що факт арешту Василя Кука був суворою таємницею — учасники операції дали підписку про нерозголошення інформації.
З українського керівництва про арешт знали лише три особи — секретар ЦК Компартії України Кириченко, секретар ЦК КПУ із пропаганди і генеральний прокурор УРСР Руденко. Офіційно розшук "Леміша" тривав, у ньому й надалі були задіяні тисячі людей.
Тим часом об’єкт розшуку перебував у внутрішній тюрмі КГБ на Володимирській, 33, де його не лише допитували, але й намагалися ідеологічно обробляти. Георгій Санніков, ідеологічний "вихователь", змушений був визнати, що часто програвав у суперечках з арештантом.
Іноді після завершення "дебатів" мусів просити дівчат з оперативного персоналу, які здійснювали запис бесід, витирати деякі моменти, бо "якби голова КГБ, а доповідалося саме йому, почув дещо зі сказаного, то мене в найкращому випадку усунули би від роботи з Куком".
Члени Проводу ОУН Михайло Степаняк, Василь Кук та Петро Дужий після виходу з ув'язнення (1960-ті роки). Архів СБУ
На допитах Кук не мовчав — розповідав про власну боротьбу та боротьбу своїх побратимів. Ця інформація була не особливо корисною для КГБ, адже більшість із тих, про кого йшлося, вже загинули, інші – перебували в таборах.
А Кук таким способом перетворив свою чималу чотиритомну справу на надзвичайно цінне джерело для сучасних істориків УПА, яке збереглося до наших днів стараннями самих чекістів.
Унікальну інформацію про останнього командира УПА можна знайти не тільки в його справі, але й у матеріалах оперативно-розшукової справи "Блок", заведеної чекістами на українських дисидентів. Тут, поміж інших документів, знаходимо доповідну голови КГБ УРСР Федорчука з листопада 1974 року на ім’я керівника Компартії УРСР Щербицького, цілком присвячену Василеві Куку.
Через двадцять років після арешту "Леміша", коли головними супротивниками чекістів вже давно були дисиденти, а не повстанці, керівник КГБ України писав про нього як про "найбільш небезпечну особистість у націоналістичному середовищі".
Федорчук ретельно обґрунтовував свою тезу цілою низкою фактів. Завдяки цьому документу ми дізнаємося про найтриваліше й найважче протистояння Василя Кука із режимом — двобій у форматі один проти системи.
Отже, Кука лишили живим, аби використати "в оперативних іграх з американською і англійською розвідками та націоналістичними центрами для проникнення агентів КГБ в агентурну сітку спецслужб супротивника і закордонні центри ОУН, перехоплення каналів зв’язку, що ведуть до націоналістичних елементів в Україні, вивід у СРСР шпигунів та емісарів, їх захоплення, передачу за кордон дезінформаційних даних і вирішення інших оперативних завдань".
Перелічені вище цілі, вже як звинувачення, Василь Кук неодноразово чув від своїх недругів після проголошення незалежності України. Спробуємо за словами головного українського чекіста — особи, далеко не зацікавленої у відбілюванні ворога — відтворити те, як "співпрацював" з органами Головний командир УПА.
Остаточне рішення про "використання" Василя Кука було прийняте КГБ СРСР наприкінці 1957 року. Після цього "з ним проводилися відповідні бесіди, на яких він висував власні умови, добиваючись звільнення з-під варти. Куку було вказано на невідповідність висунутих ним вимог, оскільки він практично нічого не зробив для допомоги органам держбезпеки".
Сім’я Куків разом після довгих поневірянь – Василь та Уляна, їхній син Юрко, початок 1960-тих. Архів ЦДВР
Тож чекісти побоювалися звільняти Василя Кука, і він був залучений до оперативних заходів, залишаючись в ув’язненні.
"Хоча він і дав згоду на участь у них, — бідкалися кагебісти, — але під усякими приводами відразу ж став уникати виконання своїх обіцянок, не відкрив наявних у нього домовленостей щодо зв’язку із закордонними центрами ОУН, став вносити сумнівні пропозиції". Очевидно, такі пропозиції мали не лише завадити чекістам реалізувати їхні плани, але й попередити друзів за кордоном про перебування під арештом.
Повністю викрити задуми Кука в КГБ не могли, проте так само не могли йому довірити продовжити його діяльність. "З цих причин, — читаємо далі в документі, — проведення оперативних ігор із використанням Кука незабаром було припинене, і КГБ прийняв рішення про його використання у пропагандистських заходах, які проводили органи держбезпеки проти антирадянських організацій українських націоналістів".
Пропагандистський ефект каяття останнього керівника підпілля суттєво посилювався таким елементом, як милосердя радянської влади. Тому 14 червня 1960 року постановою Президії Верховної Ради СРСР Василь Кук та його дружина Уляна Крюченко були помилувані.
Про те, що відбувалося за лаштунками цієї милості, пише Федорчук у своєму листі керівнику партії: "При звільненні Кука з-під варти і проведенні з ним роботи з його ідейного переконання передбачалося організувати його виступ на прес-конференції перед закордонними та радянськими журналістами, у пресі і на радіо, підготувати з його участю звернення до оунівських угруповань за кордоном, випустити від імені Кука брошуру для поширення серед еміграції, в яких показати антинародну сутність українського націоналізму".
Проте з цих масштабних заходів реалізовано лише один: "підготовлено від імені Кука відкритий лист під заголовком "До Стецька, Лебедя, Ленкавського, Ребет і до всіх українців, що проживають за кордоном", під машинописним текстом якого він 22 серпня поставив свій підпис".
Лист згодом поширений через підконтрольне КГБ "Товариство культурних зв’язків з українцями за кордоном" в діаспорі та в газетах західноукраїнських областей.
Василь Кук таки дожив до перемоги своєї ідеї – незалежної України, початок 1990-тих рр. Архів ЦДВР
"8 вересня того ж року, — читаємо далі в документі, — Кук був завербований Комітетом державної безпеки України в якості агента з метою використання в заходах щодо компрометації керівників закордонних націоналістичних центрів".
Для тих, хто понад усе бажає звинуватити останнього командира у зраді, цих слів головного чекіста мало би цілком вистачати. Та на горе їм, Федорчук на цьому не спинився і відверто писав далі: "Однак від виконання завдань КГБ від ухилявся, ніяких матеріалів, що заслуговували на оперативну увагу, не надавав (робота з ним проводилася керівним складом КГБ УРСР). В останні роки зв’язок із Куком як агентом припинено, але з оперативних міркувань йому про це не повідомлялося".
Тож керівник КГБ УРСР змушений був визнати: навіть керівний склад його структури не зумів зробити з Кука, який цілковито був у їхніх руках, агента.
"Одразу після звільнення Кук, — нарікав далі на зухвалого "підопічного" Федорчук, — відмовився від написання якихось статей проти українських націоналістів і при цьому став вимагати, щоб органи КГБ звільнили з місць ув’язнення низку учасників бандоунівського підпілля, повернули зі спецпоселень усіх його родичів та ін. Ці прохання Кука були виконані".
Серед звільнених тоді були не лише родичі Василя Кука, але й члени Проводу ОУН Михайло Степаняк та Петро Дужий, свого часу засуджені до розстрілу, який потім замінили 25 роками таборів.
Крім того, Кука поселили хай у невелику, але окрему квартиру на Дарниці, не завадили вступити на навчання на історичний факультет, згодом на роботу в Центральний історичний архів та Інститут історії. "Це плата за зраду", — казатимуть потім його недруги. Насправді ж кагебісти, розуміючи недієвість "батога", завзято працювали пряником. Але "невдячний" Кук не мінявся.
"Все це, — писав Федорчук про старання КГБ, — не справило належного впливу на Кука, співпрацювати з органами КГБ він не став. Будучи націоналістом-фанатиком і твердо залишаючись на попередніх ворожих позиціях, він зрадив попередні обіцянки. Ніяких статей та інших матеріалів проти українських націоналістів отримати від нього протягом більш як десяти років так і не вдалося".
Останній командир УПА виступає перед студентами, 2005 рік. Його боротьба за правду тривала до останніх днів життя. Фото Дмитра Стойкова, газета "24"
Але Василь Кук не просто залишався бездіяльним щодо "благодійників". Він продовжував свою тиху боротьбу з ними, даючи чекістам майстер-класи українського підпільника.
"У процесі спостереження за Куком, — писали вони, — зафіксовано низку фактів, які дають підстави вважати, що він міг використати визволення від кримінальної відповідальності і наступне перебування на волі для продовження антирадянської діяльності та вчинення інших злочинів.
При його виїздах в Ленінград в 1965 році і в Москву в 1969-му відзначено, що він поводив себе підозріло, застосовував різні хитрощі з метою виявлення переслідування. В обох випадках йому вдавалося втекти від зовнішнього спостереження і безконтрольно повертатися до Києва".
Документ, написаний Федорчуком у листопаді 1974 року, тобто через рік після великого розгрому українського дисидентського руху, фіксує контакт останнього командира УПА з цим середовищем. Зокрема, тут наголошується на тому, що Кук неодноразово відвідував Оксану Мешко, син якої, Олександр Сергієнко, також перебував в ув’язненні як дисидент.
Мешко була об’єктом справи "Блок", підтримувала зв’язки з іншими фігурантами цієї ж справи, на той момент заарештованими Іваном Дзюбою, Іваном Світличним, В’ячеславом Чорноволом, Євгеном Сверстюком, Валентином Морозом, Василем Стусом.
Керівник КГБ УРСР Федорчук, який писав доповідну Щербицькому, не просто вирішив потривожити керівника компартії України, перелічивши гріхи Василя Кука. Документ мав чітку мету — добитися скасування помилування Кука та притягнути його до кримінальної відповідальності.
Василь Кук, кінець 2000-их
Але цього не сталося, адже тоді відповідати довелося б не лише старому підпільнику, а й десяткам чи навіть сотням чекістів, які бралися за його "перевиховання" та "оперативне використання". А багато з них за двадцять років, що минули від арешту Кука, високо здійнялися по службовій драбині, стали генералами та керівниками важливих підрозділів у структурі безпеки.
Тому пропозиція Федорчука застрягла десь у коридорах влади, і шістдесятилітній підпільник не повернувся в тюрму.
Хоча кагебісти не забували про нього до останніх днів існування СРСР. Один із них у розмові з Георгієм Санніковим сказав:
"Знаєш, до кінця свого життя він буде в колі нашого зору, наш вічний об’єкт розробки... Він так і не пішов на співпрацю з нами, залишився на своїх позиціях переконаного борця за "незалежну, вільну" Україну... Ми ж знаємо його добре — смілива людина... Ми й зараз контролюємо кожен його крок, проводимо по ньому весь комплекс агентурно-оперативних і оперативно-технічних заходів. Слухати його ми будемо завжди".
Але їхнє "завжди" закінчилося, а Василь Кук дожив-таки до незалежності України, до своєї перемоги над КГБ та СРСР в останньому найдовшому бою, що тривав майже півжиття.
P.S.: У 2002-му останній командир Армії відмовився від звання Героя України, яке йому хотів вручити тодішній президент Леонід Кучма. Василь Кук помер 9 вересня 2007 року у Києві. Своє останнє інтерв'ю він дав нинішньому редактору "Історичної Правди" Павлу Солодьку. В ньому він сказав про боротьбу УПА: "Разом із гітлерівським імперіалізмом слід перемагати й імперіалізм комуністичний".
Володимир В'ятрович Історик. Директор галузевого архіву СБУ (2008-2010). Старший запрошений дослідник Українського наукового інституту Гарвардського університету (2010-2011). Голова Вченої ради Центру досліджень визвольного руху
Олекса Тихий
Леонід Залізняк
Петро Полтава
Вахтанг Кіпіані
Володимир В'ятрович